Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Слідчим він був успішним і саме за це одного разу поплатився. Під час розслідування сліди вивели на саму верхівку. Після цього безпосередній начальник, полковник, запропонував йому піти. Не піде — отримає двадцять років колонії. А слова цей чоловік дотримував.

Віктор звільнився, проти системи не пішов. Пожалів стареньких батьків: вони не витримали б ані смерті єдиного сина, ані його ув’язнення. Відтоді він і зайнявся системами безпеки.

Тепер, слухаючи Ірину, він знову відчув знайомий азарт сищика. Версій виникло кілька, кожну належало перевірити, і Віктор уже розумів, із чого почати.

У втрату глузду він не вірив. Вони досить часто працювали разом, щоб він міг оцінити її розум, холоднокровність, уміння міркувати тверезо й практично. Такі люди, вважав він, не божеволіють раптово й так легко.

— Поки не лякай себе, — упевнено сказав Віктор. — Гадаю, за тиждень розберемося і з квартирою, і з тим, що сталося на роботі. Тільки в мене будуть дві умови.

Ірина слухала, не пропускаючи жодного слова.

— Про приховані камери у твоїй квартирі знатимемо лише ми з тобою, — продовжив Віктор. — Нікому більше казати не можна. І ще: мені потрібно потрапити до тебе, коли вдома будеш ти сама.

Обидві умови її цілком влаштовували. Ба більше, Ірина зраділа можливості побути вдома з Віктором. Самотності вона зараз не зносила: незрозумілий, майже містичний жах робив її нестерпною.

Павло займався комп’ютерами й прийти не міг. Вона могла б піти до нього сама, але не хотіла ставити його в незручне становище. Він соромився своєї маленької квартири в старій п’ятиповерхівці, вважав її бідною й убогою порівняно з просторим, затишним і дорогим житлом Ірини.

У свої сорок років Віктор жив сам. Сім’я розпалася чотирнадцять років тому: дружина більше не могла витримувати тривоги, яку приносила його небезпечна робота. Він не дорікав їй і відразу визнав, що вона має рацію. Жити й без того нелегко, нема чого ще й змушувати близьку людину постійно боятися за тебе. Після того як вона пішла, він так і не одружився.

Знайомство з Іриною вісім років тому показало йому, що його серце ще не вмерло для кохання. Тільки жінку він покохав непросту. Зізнаватися їй Віктор не збирався; дякував долі вже за можливість часто зустрічатися, розмовляти, залишатися її другом. За ці роки він переконав себе, що більшого йому й не потрібно.

Але фотографія, на якій поруч з Іриною стояв Павло, зробила ці вмовляння марними. Вікторові стало тяжко: він відчув, що втрачає її, причому навіть як друга.

Повернувшись до свого офісу, він склав план. Ірина сьогодні так нервувала, що посвячувати її в усі подробиці він вважав зайвим. Дізнається лише те, чого від неї не можна буде приховати.

На дев’яту вечора Віктор був біля її під’їзду. У невеликій сумці вмістилося все необхідне для роботи; Ірина вже чекала. Неспішно обійшовши квартиру, він вибрав місця для камер і пояснив, що під’єднає їх до її комп’ютера. Тоді вона будь-коли зможе подивитися, що відбувається вдома.

— Я ж сама раджу клієнтам установлювати відеоспостереження, — розгублено сказала Ірина. — А в себе навіть не згадала про нього. Добре, що Олена підказала.

— Годі себе мучити, — не витримав Віктор. — Ти говориш, а голос від страху тремтить. Я знаю, що робити, усе обміркував. Повір мені.

Йому давно хотілося поставити одне запитання, але він усе відкладав. Тепер, бачачи, що його слова не допомагають їй заспокоїтися, Віктор усе-таки наважився:

— Скажи, чому твій наречений досі не спробував у всьому розібратися? Він хіба не помічає, у якому ти стані?

Ірина зам’ялася.

— Я Павлові нічого не казала. Боюся, він вирішить, що в мене з головою негаразд.

— То ось як… — Віктор здивовано подивився на неї. — Ти боїшся йому довіритися, а заміж за нього збираєшся?

У його погляді були й нерозуміння, і співчуття. Ірина не витримала й заплакала.

— Він іще не освідчився мені, — зізналася вона крізь сльози. — Але має скоро освідчитися. З дня на день. У нас же все добре…

Віктор слухав її й дедалі дужче сумнівався в тому, що Павло заслуговує на ту думку, яка склалася про нього в Ірини. Досвідченому слідчому здавалося, що вона бачить коханого кращим, ніж він є. За роки знайомства Віктор звик до її холодної рішучості, до того, як вона трималася, керуючи своєю справою. Тепер же перед ним була налякана жінка, яка плакала й чекала освідчення. Коротенький домашній халатик, копиця світлого волосся, недбало заколотого на голові, розгублене обличчя — такою він її раніше не бачив. Уперше за весь час їхнього знайомства йому стало її шкода…