Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Йому здалося, що саме такою вона й була насправді: нещасною, нікому не потрібною, такою, що вигадала кохання, якого в її житті немає. Із цієї думки виникла ще одна версія того, що відбувалося.

До роботи Віктор узявся лише тоді, коли Ірина заспокоїлася. Встановлення тривало близько чотирьох годин. Зате тепер на екрані вся квартира була як на долоні.

Коли Ірина запросила його на кухню випити чаю, ніч була вже глибока. Розмова затягнулася; через годину почало світати, але вони й далі сиділи на кухні. Вона розповідала про те, як склалося її життя, і вперше не намагалася зробити розповідь благополучнішою за саме життя. Не знаходила виправдань тим, хто її кривдив, не прикрашала стосунків із рідними. Віктор слухав її гіркі нарікання на долю. Доброго в ній теж було чимало — Ірина цього не заперечувала. Але ні все хороше, ні те, чого вона досягла, не давали їй найнеобхіднішого: відчуття, що її люблять.

— Мене ніхто не любив, — сказала вона із сумною усмішкою. — Ні мама з татом, ні сестра, ні решта родичів. Лише двоє були добрі до мене: наш дільничний педіатр і вчителька літератури.

— А Олена? Подруга, яка порадила встановити камери? — нагадав Віктор.

— Ми з нею ще з інституту дружили. Але вона вже шість років у Німеччині. У неї чоловік, троє дітей. Вона завжди мені рада, тільки під час наших розмов я почуваюся якоюсь неповноцінною. У неї щаслива сім’я, любляча людина поруч, а в мене самий бізнес.

Ірина сумно зітхнула.

— Добре, звісно, що він є, — продовжила Ірина. — Але для жінки ж це не головне, правда?

Віктор кивнув.

Уранці вона провела його й почала збиратися до офісу. Материн дзвінок застав її за зборами. Перш ніж відповісти, Ірина глибоко зітхнула, проте звичних докорів не почула.

— Як ти, донечко? — лагідно запитала Людмила Григорівна. — Я тебе не розбудила?

Ірина всміхнулася. Уперше в житті мати назвала її донечкою, але це звертання не викликало в неї тепла. Отже, для Наталії знадобиться щось важливе. Найімовірніше, великі гроші.

Уночі, докладно розповідаючи Вікторові про образи на батьків і на своє життя, Ірина вперше змогла поглянути на родину збоку. Від такого погляду їй стало страшно: саме на це життя прирекли її найближчі люди. За всім, що вона згадувала, стояла одна претензія до батька й матері, і для неї вона була серйознішою за решту. Батьки не дали їй любові. Це було не щось необов’язкове, без чого дитина цілком могла обійтися. Саме любов вони мали дати своїм дітям, і саме її Ірина так і не отримала. Тепер, після нічної розмови, їй уже не хотілося виправдовувати їх чи шукати пояснення тому, чому з нею поводилися інакше.

Ще вчора Ірина вирішила, що нікого не пробачатиме. Нехай вважають невдячною, жорстокою чи несправедливою — вона більше не хоче мати нічого спільного ні з матір’ю, ні з сестрою. І треба ж: мати наче відчула це й раптом зателефонувала з такою незвичною ласкою.

— Усе добре, мамо. Я вже встала, — спокійно відповіла Ірина. — Як ти почуваєшся?

— У мої роки яке вже здоров’я! Ти краще скажи, чи зможеш дати грошей Наталочці на весілля? У неї наречений з’явився. Людина небідна, але й з боку нареченої мають долучитися. Хіба не так?

Про весілля сестра їй не казала. Ірина знала, що Наталія любить розваги й товариство симпатичних чоловіків, проте про серйозні стосунки від неї раніше не чула.

— Мамо, такі речі телефоном не обговорюють, — суворо сказала вона. — Наталя мені про весілля ані слова не сказала. Спершу я з нею поговорю, усе дізнаюся. Потім ти приїдеш, і ми разом обговоримо, що робити.

— Я в тобі й не сумнівалася, — упевнено відповіла Людмила Григорівна. — І ще подумай, де нову квартиру Наталочці купиш. Тепер їй із чоловіком жити. А якщо дітей захочуть?

Ласки в материному голосі вже не залишилося. Знову чулися знайомі вимогливі, жорсткі інтонації.

— Подумаю, — пообіцяла Ірина. — Вибач, мені на роботу час.

Після дзвінка їй полегшало. Вона неодмінно зустрінеться з ними обома й висловить усе, на що не наважувалася за свої тридцять сім років…