Капітан літака вийшов до пасажирів і попросив уваги

Вона пішла до хати й прикрила двері.

— Аби не запізнитися, — сумно сказав Андрій.

Спочатку Денискові навчання давалося добре, і батьки раділи його потягу до знань. Та з переходом до середніх класів майже кожен день приносив нову витівку.

— Твій сьогодні Артура побив. Руку йому зламав! — прийшла скаржитися сусідка.

— Знаю, учитель уже розповів, — відповів Андрій, який сидів на ґанку.

Лариса була поруч.

— Як із ним упоратися… Вік такий, задирається.

У сьомому класі справа дійшла до виклику до голови.

— Андрію, ну це вже ні в які ворота не лізе! Твій із дружками зерновий склад підпалив. Федорович вчасно побачив, загасив. А інакше…

Борис Петрович не договорив.

— Скажіть, що мені робити, — Андрій опустився на стілець.

Поведінка сина залишалася для нього незрозумілою: чому той став таким, що з ним коїлося?

— Треба його чимось зайняти. Дивись, може, мізки на місце стануть.

— Розумію. Тільки чим його займеш, коли він нічого не хоче?

— Гаразд, спробуємо щось вигадати, — пообіцяв голова.

На канікулах він покликав уже самого Дениса.

— Робота в полі починається. Підеш із батьком, на машини?

— Ні. Я краще вдома за худобою догляну, — відповів хлопець, стоячи біля вікна.

— Удома кожен може. Ти попрацюй у полі, з людьми. Твої ровесники давно батькам допомагають, а в тебе все інше на думці.

Голова заговорив учительським тоном.

— І ви туди ж! Удома повчають, тут повчають!

Слухати далі Денис не став: відчинив двері й пішов.

Удома він сів за стіл, узяв булку й почав жувати.

— Знову щось сталося? — підійшла мати.

— Нічого. Набридли! Зроби це, зроби те. З якого дива я зобов’язаний бути як усі? Не хочу!

Він грюкнув по столу й схопився.

— І як же ти жити збираєшся?

Лариса давно перестала чекати від сина чогось путнього, та зрозуміти, де вони з чоловіком помилилися, не могла.

— Восьмий клас закінчу — поїду до міста. Там краще.

— А кому ти там потрібен?

Відмовляти вона не намагалася: знала, що доможеться лише протилежного.

— Не знаю. Та все краще, ніж тут животіти, — Денис махнув у бік вулиці.

— Роби як знаєш. Ходімо, допоможеш мені.

Мати вийшла, відчинивши двері. Син за нею не пішов: попрямував до себе й ліг на ліжко.

Літо, як завжди, минуло за роботою. Узимку після лазні добре було сидіти на кухні з гарячим чаєм. Поки Лариса поралася з вечерею, Андрій запитав:

— Ну що Дениско?

— Збирається.

— Нехай їде, не стримуй. Дам адресу Сергія, мого брата. Може, там у нього щось вийде…