Капітан літака вийшов до пасажирів і попросив уваги

— Покатаємося? Чи слабо? — Денис відчинив дверцята.

— Поїхали.

Вона вмостилася спереду. Вони мчали містом на великій швидкості, потім подалися до ресторану, де замовляли все підряд.

— Крутий ти.

— А то.

— Куди далі?

— До мене. Купимо шампанського, питимемо до ранку.

— Гаразд.

Оксана перехилилася назад через поручні мосту.

— Ти мені подобаєшся, — уперше промовив Денис такі слова.

— Правильно! — розсміялася вона.

Кілька днів вони провели в його квартирі, вибираючись лише до магазину. На шостий або сьомий день знайомства Денис уранці зайшов до спальні.

— Вставай! Чого розляглася?

— Ти чого? — Оксана підтягнула простирадло до грудей.

— Забирайся звідси!

Його ніби підмінили.

— Дениску, та це ж я, Оксана…

Вона дивилася перелякано.

— Та хоч королева Великої Британії! Геть пішла! — він показав на двері.

Дівчина підвелася, швидко вдяглася й пішла. Денис подався на кухню, відкоркував шампанське й відпив із горлечка. Увечері мала бути справа, якій ніхто не повинен був завадити.

— Ти готовий? — спитав приятель, дивлячись на нього.

— Ага, — відповів Денис, трохи схиливши голову.

На завод вони йшли вже втретє. Ця вилазка виявилася найневдалішою: щойно приятелі перелізли через паркан, на них упав промінь ліхтарика. Здавалося, на них тут тільки й чекали.

— Ну от, злодюжки, дісталися! — весело зустрів їх міліціонер.

Потім потяглися дні в слідчому ізоляторі, був суд, а за ним — в’язниця. Лише тепер Денис згадав про дім. На волі на нього ніхто не чекав, писати не було кому, крім батьків. Він поклав перед собою папір, узяв ручку й першим вивів: «Мамо».

— Ларисо, лист прийшов! — гукнув Андрій, отримавши конверт від листоноші.

— Від Дениска? — зраділа вона й підбігла до чоловіка.

— Так.

Андрій уже здогадався, звідки звістка: на конверті не було марок. Дружина розгорнула аркуш і взялася читати вголос:

«Здрастуйте, мої дорогі мамо й тату. Пишу з місць не таких уже й віддалених. Ось так у мене вийшло. Тепер я тут, і ще п’ять років вам мене не побачити».

— Ми тебе й до цього стільки ж не бачили, — озвався батько.

Дослуховувати він не став, пішов на кухню. Лариса лишилася з листом у руках, потім підвела голову:

— Навіщо ти так? Адже рідний син.

— Ну, чого він там хоче? Мабуть, щось прислати просить?

— Так. Цукерки, цигарки, чай.

— Гаразд, завтра зберу…