Капітан літака вийшов до пасажирів і попросив уваги

Єдина дитина — і та нікчемна. З цим було прикро миритися. Андрій із Ларисою, як і раніше, жили в селі, працювали. Якось, сидячи з чоловіком на призьбі, вона заговорила:

— Як же в нас так вийшло?

— Ти про що? — Андрій повернувся до неї.

— Жодного онука від сина не дочекалися. А я мріяла: стану бабусею, онуки приїжджатимуть, багато-багато. У полі благодать, удома теж…

Вона змахнула сльозу.

— Ну, годі вогкість розводити, — ляснув себе по коліну чоловік. — Раз так склалося, значить, так треба.

— І Дениско знову не пише, — сказала Лариса, дивлячись у небо.

Після першого строку Денис пробув на волі менше ніж пів року — і знову загримів за ґрати. Із ув’язнення приходили листи, батьки надсилали посилки. Але щойно він виходив, як забував про батька з матір’ю. За ґратами вони знову ставали найпотрібнішими родичами.

— Скільки ж він загалом відсидів? По тюрмах, по таборах? — запитав Андрій.

Лариса почала загинати пальці.

— Якщо скласти, років двадцять набереться.

— Образливо.

Він жбурнув недопалок на землю. Так і не міг зрозуміти, чому в них виріс такий син.

Андрієві виповнилося вісімдесят, Ларисі — сімдесят шість. Дружина тепер зовсім не виходила з дому, а він іще підробляв у господарстві: займався технікою, більше підказував молодим, як ремонтувати. Йому самому здавалося, що здоров’я вистачить на двох.

— Ну що, Андрію Степановичу, з’їздиш до міста? — запитав його голова місцевої адміністрації.

— Чом би й не з’їздити? — старий випростався.

— Нам нові комбайни прислали, усі імпортні. Хочу дещо в них замінити. Добереш звичні нам деталі?

— Добре.

Андрій анітрохи не сумнівався, що зробить усе як слід.

— Упораєшся? — немов прочитавши його думки, уточнив голова.

— Так! — по-солдатському відповів він.

Удома Андрій подивився на дружину:

— Мені треба до міста. Поїдеш зі мною?

— Ти куди це, старий? Ноги ще ходять? — Лариса присіла на ліжко.

— Ходять, усе нормально.

— Отже, їдеш? — примружилася вона.

— Їду.

— Ну то й їдь.

Сперечатися вона не стала. Наступного дня Андрій вирушив у дорогу. Голова пропонував свою машину, але старий віддав перевагу автобусу — по-старому.

— Тобі видніше, — той розвів руками.

У місті Андрій не бував десять років. Тут він народився, провів дитинство, а тепер ішов вулицями й не впізнавав їх. Усюди рясніли магазини. Там, де колись квітнули яблуні, теж торгували…