Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Він присунувся ближче.

Додому Світлана прийшла над ранок. Дивно, але мати не стала її сварити. Тоді дівчина вирішила одразу сказати й про навчання.

— Мамо, я хочу до міста, вступати.

— А з усім цим як? — Мати показала довкола себе.

— Ти думала, я так і залишуся з вами назавжди? — Світлана втупилася в неї.

— Ні… Але…

Жінка не знаходила відповіді.

— Я вирішила, мамо. А коли Дмитрик повернеться з армії, ми одружимося.

— Який ще Дмитрик? — спантеличилася мати.

— Мій однокласник.

Світлана глянула на неї, не підводячи голови.

— І давно це у вас?

— Відсьогодні, — тихо відповіла донька.

— Дивися мені, Світланко! — Мати погрозила пальцем.

— Дивлюся.

Світлана пішла спати. Після розмови стало легше: і про навчання сказала, і про Дмитрика. Лежачи на ліжку, вона уявляла їхнє майбутнє життя. Сам хлопець їй зовсім не подобався. Але залишатися самій не хотілося, і вона вирішила бути з ним.

У вересні вступити виявилося неважко: Світлану прийняли до кулінарного технікуму. Усім студентам давали гуртожиток, і в неї теж з'явилася там кімната. Невдовзі Дмитрика провели до армії.

— Світланко, давай власну справу заведемо, — запропонувала сусідка по кімнаті Оксана.

— Яку ще справу?

— Пиріжки пектимемо. Винесемо на вулицю, продамо — от і заробіток.

— А кому потрібні наші пиріжки? — здивувалася Світлана.

— Студентам, робітникам. Іде людина повз, захоче поїсти — купить. А зробимо смачно, то вона ще й повернеться. Будуть у нас постійні покупці!

Оксана говорила з таким запалом, що Світлана знизала плечима:

— Гаразд, спробуємо. Однаково нічим зайнятися.

Наступного ранку вони встали раніше, напекли пиріжків і пішли на заняття. Випічку взяли із собою, а на великій перерві вийшли надвір продавати те, що зробили власними руками. Світлана спершу сумнівалася, що хтось зупиниться, але гарячі пиріжки швидко розібрали: на перерві всім хотілося перекусити. Грошей вони вторгували небагато — та й пиріжків зранку приготували мало, — проте для першого разу цього вистачило, щоб повірити Оксані.

— Тепер віриш? — запитала Оксана.

— Вірю. Ти мала рацію, — кивнула Світлана.

— Завтра повторимо?

— Ага.

Торгівля пішла жваво. Бувало, напечуть стільки, що самі лякаються: аби продукти даремно не перевели. Але щоразу покупці розбирали все.

Серед них Світлана примітила молодого чоловіка. Він з’являвся щодня, в один і той самий час, і брав відразу багато пиріжків. Їй стало цікаво. Коли наступного дня він підійшов знову, вона заговорила першою:

— Добрий день.

— Добрий день. Аж надто смачно ви печете, — відповів він, дивлячись їй просто у вічі.

— Знаємо, — усміхнулася Світлана. — Ми ж навчаємося на кухарів. Туди кого завгодно не приймають.

— Дівчата, я ваших пиріжків усім своїм хлопцям купую. Вони задоволені!

— Ви начальник? — наважилася запитати вона.

— Так, керую невеликим підприємством. У мене четверо молодих працівників, і апетит у них — не повірите! — Він розсміявся.

— Приходьте завтра вранці до гуртожитку. Я вам винесу просто з печі.

— Домовилися.

Вранці він прийшов, як і обіцяв. Світлана винесла йому свіжі гарячі пиріжки — найгарніші й найсмачніші.

— Дякую вам, — сказав він, глянувши на неї.

— Це я маю вам дякувати, — усміхнулася вона.

До кімнати Світлана повернулася щаслива. Оксана поглянула на неї:

— Що, закохалася?

— Та ну тебе! Я Діму з армії чекаю, — Світлана відвела очі.

— Знаю я, як чекають, — покивала подруга.

— Оксано, не кажи дурниць.

— Світланко, ну й дурепа! У мужика явно гроші є. Бери, поки дають!

Оксана покрутила пальцем біля скроні.

— Не знаю я…

Світлані хотілося припинити цю розмову. Дівчата, як завжди, взяли пиріжки, загорнувши їх у рушник, щоб не охололи до перерви, і пішли вчитися. Покупець того дня більше не з’явився.

Зате наступного ранку він уже чекав біля гуртожитку.

— Дівчата, мої все за один присід з’їли! Постійно у вас замовлятиму. Ви вранці виносьте, а я забиратиму.

— Добре, — погодилися вони.

Так минуло кілька тижнів. Потім одного ранку звичне місце виявилося порожнім.

— Ну от, скінчилася халява, — сказала Оксана, дивлячись на Світлану.

— Та годі. Може, в обід прийде, — відмахнулася та…