Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

— Прощавай, — донька поцілувала її.

Діти повернулися до материнського дому. Невдовзі туди прийшла Раїса Степанівна: з вікна вона помітила коня, що біг, а саней ніде не побачила.

— Щось ви швидко впоралися. А де сани?

Лише тоді вона зрозуміла, що сталося. Вибігла, заскочила до себе по кожушок і поспішила до річки. Місце, де бували Світлана з Дмитром, їй було відоме.

— Тільки б устигнути, тільки б устигнути… — повторювала Раїса Степанівна.

Сани показалися здалеку.

— Світлано! — сусідка підбігла. — Слава Богу, жива!

У сани Раїсі Степанівні довелося впрягтися самій. Якось вона дотягла Світлану до села, а там попросила сусіда допомогти занести її до себе в дім.

— Ну й прогулянки у вас! — здивувався він.

— Дякую тобі. Іди вже, — випровадила його Раїса Степанівна.

— Гаразд, бувай.

Він так нічого й не зрозумів. Рая поклала Світлану в ліжко й бачила, як їй зле.

А діти тим часом шукали в материнському домі документи: потім треба було б усе оформляти. Серед паперів знайшовся один, не схожий на інші.

— Таню, що це? — спитали брати.

— Заповіт, — здивувалася вона.

— Що?

Тетяна прочитала: Гончар Ігор залишав Світлані свій будинок і квартиру. Розпоряджатися ними вона могла на власний розсуд.

— Як це розуміти? — не второпали брати.

— До річки, швидко! Поки вона там не замерзла на смерть! Інакше все дістанеться нашому дорогому Пашеньці! — крикнула Тетяна.

Вони кинулися до берега. Раїса Степанівна бачила їх із вікна, потім увійшла до дому Світлани, помітила залишені папери й прочитала.

— Тепер зрозуміло, чого вони так заметушилися, — сказала вона, киваючи.

Повернувшись, вона гладила Світлану по голові.

— Не тривожся ні про що, Світлано. Пашенька приїде по тебе.

А біля річки діти розгублено озиралися. Саней не було. Вони не могли зрозуміти, куди ті зникли.

Павло приїхав через три місяці й забрав матір до себе. Міську квартиру переписали на Раїсу Степанівну, а будинок вирішили поки залишити, до кращих часів.

— Матусю, я найму для тебе найкращих фахівців. Вони неодмінно поставлять тебе на ноги, — казав Паша.

Світлана дивилася на сина й ворушила пальцями.

— Нічого не бійся, я всім займуся, — обіцяв він.

Вони поїхали до іншої країни. Там зі Світланою почали займатися фахівці. Через пів року вона вже сама пила чай. Потроху поверталася мова: слова виходили невиразним шепотом, але Паші вистачало й цього.

Світлана попросила сина:

— Поховай мене в рідному селі, поруч із батьком.

А доти повертатися туди вона не збиралася.