Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Вдома вона зв’язалася з братами: треба було вирішити, хто забере матір.

— Я не можу. Робота, малі діти, господарство. Мені й так вистачає клопоту.

— Не думаю, що моя дружина погодиться, — відповів один брат.

— Моя теж буде проти, — сказав інший.

— І що нам тоді робити?

Хтось запропонував будинок для людей з інвалідністю, але брати відразу запитали, звідки взяти гроші.

— Давайте зателефонуємо Паші, — запропонував молодший. — Чому він лишається осторонь?

З цим погодилися всі. Зателефонували, але Павлові, як завжди, було ніколи. Тоді Тетяна надіслала повідомлення. Відповідь надійшла за кілька годин: він зайнятий, маму шкода, проте приїхати не зможе.

— От поганець! Вона все для нього робила, а він… — сестра відкинула телефон.

Матір забрали, домовившись, що вона проводитиме по кілька тижнів у кожного. У їхніх сім’ях цьому ніхто не радів. Рідним лишалося терпіти й чекати.

— Довго ще так буде? — питали брати в сестри.

— Звідки мені знати? — зло відповідала Тетяна. — Мені самій уже все набридло. У мене троє малих дітей, їм догляд потрібен. А тут ще мати: підтирай, мий. У вас хоч дружини цим займаються.

— І жодного зиску. Хоч би спадщину лишила, а так лише сили витрачаємо.

— Давайте відвеземо її додому, — запропонувала Тетяна. — Нехай лежить у себе, а ми приходитимемо по черзі, щодня.

— Це вже краще, — погодилися брати.

Наступного дня Світлану знову перевезли до її дому. Тепер вона могла ворушити лише пальцями правої руки, кліпати й трохи рухати губами. Лежала, дивилася в стелю й думала, що стала дітям тягарем: нічим їм не допоможе, навіть померти не може. Лишається тільки лежати й змушувати їх доглядати за собою.

Можливо, діти не розуміли, що вона все чує й розуміє. При ній же обговорювали, кому лишатися.

— Сьогодні хто? — спитав молодший.

— Танина черга, — озвався інший.

— Учора була моя, сьогодні знову я? — Тетяна подивилася на них. — Годі нам сперечатися. Може, знайдемо доглядальницю?

— Давайте. У селі сусідки багато не попросять, зате догляд буде добрий.

Вони звернулися до Раїси Степанівни, запропонували невелику платню. Та погодилася. Мила Світлану, обтирала, змінювала одяг, годувала й жаліла. За її дітей сусідці було соромно: мати народила їх, поставила на ноги, а тепер лежала сама в порожньому домі. Вони навіть провідати її не хотіли.

Довго мовчати Раїса Степанівна не стала. Прийшла до Тетяни.

— Таню, невже тобі не соромно? Так із матір’ю не можна. Вона там сама лежить, їй сумно. Думаєш, якщо не говорить, то нічого не розуміє? Все вона чує й розуміє.

— Раїсо Степанівно, хоч ви не втручайтеся. Ми самі розберемося, як нам бути.

— Тоді й сидіти з вашою матір’ю я більше не буду.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Тетяна знову зателефонувала братам і зібрала їх у матері.

— Що тепер робитимемо?

— Відвеземо маму туди, де вона любила бувати, — запропонував один із них.

— А ти знаєш це місце?

— Біля річки, на березі. Вони там із татом уперше побачилися.

— Та не познайомилися вони там, а сиділи, розмовляли, — засміявся інший брат.

Але тепер вони вже не надавали цьому значення.

Діти запрягли коня й поклали Світлану в сани. Була зима; ніхто не звертав на це уваги. Коня погнали вперед.

Раїса Степанівна побачила, що матір кудись відвозять, і вийшла за ворота.

— Гей, куди ви її повезли?

— Може, хоч до будинку для літніх людей приймуть, — відповіли їй.

— Правильно придумали. Там їй краще буде, — похвалила їх сусідка.

Брати йшли, ведучи коня за повід. Тетяна сиділа біля матері й поправляла їй хустку.

— Ти нас пробач. Більше ми так не можемо.

Світлана кліпнула. Вона розуміла, що задумали діти, і нічого не могла змінити. По обличчю потекли сльози.

Біля берега коня зупинили.

— Ну от, дісталися.

— Ага, — кивнув один із братів.

— Лишаємо? — спитав інший.

— Так, — відповіла Тетяна.

Вони випрягли коня й відпустили. Той побіг до села.

— Бувай, мамо. Будь щаслива з батьком, — махнув рукою молодший.

Світлана поворушила пальцями…