Мати найняла детектива, щоб зірвати весілля сина, але його звіт сховала навіть від чоловіка

Михайло теж не розумів цього поспіху. Досі він не втручався, але тепер підтримав дружину.

— Як на мене, сину, з весіллям варто почекати.

— Тату, я люблю Катю. Вона мене теж. Я це вже знаю, і хоч скільки ми чекатимемо, нічого не зміниться.

Ірина сховала обличчя в долонях. Господи, медсестра… Невже син не міг подумати, перш ніж ухвалювати таке рішення? Утім, весілля поки що не було. Вона зробить усе, щоб його не допустити. Для початку треба побачити ту, з ким доведеться боротися: ворога треба знати в обличчя.

— Гаразд, веди свою Катю. Познайомимося, подивимося, що це за птиця, — сказала вона глухо.

Михайло здивовано подивився на дружину. За згодою зустріти дівчину чулася погроза. Ірина була наче вовчиця, що зібралася затулити дитинча від іще незрозумілої небезпеки. Небезпекою для неї стала Катя.

Максим почув материнське несхвалення, проте від свого наміру не відмовився. Наступного вечора він привів наречену.

Катя привіталася й усміхнулася. Маленька, худенька — Ірині відразу захотілося назвати її худющою. Інша жінка побачила б стрункість, але мати Максима заздалегідь вирішила, що гостя їй не сподобається. Ніс гострий, як у синиці, очі витрішкуваті, як у корови. Незрозуміле якесь створіння. Поки що все це Ірина тримала при собі.

Тим часом дівчина була приваблива: тонка, виточена фігурка, густе каштанове волосся, ніжні риси, великі карі очі. Мініатюрна, як лялечка, та ще й з усмішкою, від якої важко було відвести погляд. Михайло замилувався нею й дорогою до вітальні крадькома підняв великий палець, показуючи синові своє схвалення.

Клас.

Ірина помітила жест. Вона насупилася ще дужче. Кікімора якась, а усміхається, ніби їй тут раді. Безсоромниця, до чужого дому прийшла й анітрохи не ніяковіє.

Катя, однак, трималася скромно, без жодної зухвалої впевненості. Ірину дратувала сама її присутність. До цього домішувалося дивне відчуття: когось дівчина нагадувала. Жінка не могла зрозуміти кого, а карі очі ніби дивилися просто в душу. Від цього злість лише посилювалася.

Усе ж Ірина стрималася й покликала гостю до столу. Тут уже чекало підготовлене для неї випробування. За розпорядженням господині кухар подав лангуста, устриці та ще кілька страв, з якими без особливого приладдя й вправності було непросто впоратися.

Катя розгубилася перед таким частуванням. Ірина подумки тріумфувала: тепер Максим сам побачить, яку селючку привів додому.

Але син швидко зрозумів, навіщо мати влаштувала цю вечерю. Він сів ближче до Каті, пояснив, що і як їдять. Невдовзі столове приладдя взагалі відклали, молоді зі сміхом узялися до морепродуктів, а Михайло сміявся разом із ними.

— Ірина Степанівна вирішила вразити нас сьогодні надзвичайно смачною вечерею, — сказав він, з м’яким докором дивлячись на дружину. — Що ж, їй вдалося.

Ірина вдала, що не помітила цього погляду. Уся її увага тепер дісталася Каті.

— Любонько, розкажіть про своїх батьків, — попросила вона солодким голосом.

Дівчина на мить завмерла, потім зніяковіла. Для Ірини це стало підтвердженням власних підозр. Звісно, вона не помилилася: батьки напевно алкаші.

— Їх уже немає серед живих, — тихо відповіла Катя. — Я зі старенькою бабусею живу.

— Он як… А що з ними сталося?

— Мама померла, коли мене народжувала. Тато на війні загинув.

Останні слова прозвучали ледь чутно. Усмішки на обличчі Каті більше не було; вона дивилася у свою тарілку. Михайло змінився на обличчі: перша його дружина теж померла під час пологів. Ірина відчула незручність, але припиняти розпитування не збиралася.

— І де ж ваш дім? Де ви з бабусею живете?

Катя назвала район на самій міській околиці. Ірина скривилася: за її уявленнями, там селилися самі маргінали.

— Зрозуміло, — сказала вона холодно. — Отже, мій син знадобився вам, щоб перебратися в краще житло.

— Мамо! Як ти можеш таке говорити? — скрикнув Максим. — Негайно припини. Це вже занадто!

— Занадто? Ти хоч розумієш, кого привів? Одяг із базару, жодних манер. Та вона на багатого нареченого полює!

— Іро, — м’яко перебив Михайло, — так поводитися не можна.

— Не можна? Бачу, ти теж розтанув перед цією пігалицею. Що з вами обома? Головою думаєте чи зовсім іншими місцями?

Ірина дедалі дужче розпалювалася, одна образа змінювала іншу.

— Досить, мамо! — Максим підвівся й потягнув Катю за собою. Та охоче встала. — Ми йдемо.

— До зупинки її проведи! Нехай маршруткою добирається.

— Ти не зрозуміла. Я теж іду. Ми з Катею житимемо разом, а через місяць одружимося. Згодна ти чи ні, — кинув Максим на ходу.

— Негайно зупинися! — заревла Ірина й повернулася до чоловіка. — А ти чому мовчиш? Він же власну долю перекреслює!

— Іро, мені за тебе страшенно соромно, — майже пошепки відповів Михайло…