Мати найняла детектива, щоб зірвати весілля сина, але його звіт сховала навіть від чоловіка

— Тільки попереджаю: прочитане може вас приголомшити.

— Вона злочинниця? — нервово запитала Ірина.

— Ні. Я перевіряв її минуле, потім минуле батьків. І з’ясувалося, що це стосується також вас.

— Мене? — Ірина розгублено закліпала.

— Справа делікатна, — замислено сказав він, підсуваючи теку. — Краще поки нічого не пояснюватиму. Прочитайте самі.

Ірина розкрила її, ще не розуміючи, чого чекати. Бондар. Павлівна. Прізвище й по батькові Каті приголомшили її раніше за все інше. Вона квапливо перегортала аркуші, читала дедалі швидше.

Ні, неможливо. Не могла ця Катя виявитися тією дівчинкою, яку вона залишила стільки років тому. Вона ж заборонила собі думати про дитину, вирвала із серця сторінки, пов’язані з нею.

У документах було написано: «Катя народилася в серпні, двадцять вісім років тому, у невеликому сільському пологовому будинку. Мати, Ірина Коваль, відмовилася від новонародженої. Дівчинку помістили до обласного будинку маляти. Коли їй виповнилося два роки, її розшукав рідний батько — Павло Бондар.

Павло хотів забрати доньку відразу, проте згоди органів опіки не отримав. Він нещодавно повернувся з армії, не мав ні постійної роботи, ні власного житла. Жив із бабусею-пенсіонеркою Ларисою Іванівною, якій було під сімдесят років. Їй опіку теж не довірили б, хоча вона оббивала пороги й просила чиновників повернути дівчинку.

Працівники органів опіки бачили, як щиро обоє хочуть забрати дитину, і допомогли Павлові влаштуватися на постійну роботу. Після цього оформили документи. Павло встановив батьківство. Йому радили обрати опіку: тоді належали б виплати, а в майбутньому дитина не залишилася б без житла. Але він відповів: „Це моя донька. Викручуватися я не збираюся“».

Аркуші тремтіли в руках Ірини.

— Не розумію… Звідки вони дізналися? — прошепотіла вона. — Нам сказали, що за документами я взагалі дитини не народжувала.

— Для вас так і оформили. Завідувачка добре на цьому заробила, але далі виникли обставини, яких вона не врахувала. Вашу дівчинку записали як дитину жінки, що померла під час пологів. А в тієї виявилися родичі, які захотіли забрати немовля. Вони відразу засумнівалися, що це її дитина, і зробили тест ДНК. Почався скандал, завідувачка зізналася. Документи виправили вже без вас. Гадаю, вас залишили в спокої завдяки впливу батька.

Микола Васильович замовк. Ірина дивилася в стіну, не наважуючись повернутися до читання.

— Але Павло… Як він дізнався? Тоді ж зник так раптово.

— Про це теж є далі, — кивнув детектив. — Зникнути його змусив ваш батько. Того самого вечора, коли дізнався про ваші стосунки, Степан Матвійович вирушив до Павла з працівниками свого відділу. Хлопця залякали: ще раз наблизиться до вас — надовго опиниться у в’язниці. На від’їзд йому й бабусі дали двадцять чотири години. Лариса Іванівна знала, який у вашого батька авторитет, які зв’язки й можливості. Зібрала онука, і вони поїхали. За іронією долі оселилися в тому самому районі, куди пізніше вас привезли народжувати. Про те, що ви народжували в цьому ж районі, вони тоді не знали.

Детектив продовжив розповідь. Павла забрали до армії: після поспішного від’їзду випускні іспити залишилися нескладеними, а йому вже було вісімнадцять років. Поки онук служив, Лариса Іванівна почула про скандал у місцевому пологовому будинку. В окрузі тільки його й обговорювали. Дійшли до неї й чутки про матір залишеної дитини: дівчина з міста, донька великого начальника, прізвище Коваль.

Говорили про це впівголоса. Нікому не хотілося неприємностей. Але Лариса Іванівна запам’ятала прізвище й знайшла акушерку, яку зуміла розговорити. Та бачила молоду породіллю й описала її зовнішність. Для старенької цього виявилося достатньо: йшлося про Іру.

Павло нічого не розповідав бабусі про вагітність подруги. Лариса Іванівна поїхала до нього в частину й домоглася відвертої розмови. Онук зізнався: Іра чекала на дитину, вони збиралися одружитися. Тільки її батьки розпорядилися інакше. Напевно, й малюка позбулися. Він не знав, що міг би вдіяти проти начальника відділення поліції.

— Вони від дитини відмовилися, але дитина є, — повідомила йому Лариса Іванівна. — Дівчинка. Жива малеча.

Павло був приголомшений. Повної впевненості, що знайшли саме його доньку, ще не було, але думка про неї вже не відпускала. Повернувшись після служби до бабусі, він насамперед узявся шукати дитину. І знайшов.

Павло ростив доньку з допомогою Лариси Іванівни. Поруч із милою малечею старенька наче помолодшала: пожвавішала, навіть про свої хвороби забула. У Каті було щось від них обох — очі батькові, а в решті рис Лариса Іванівна знаходила схожість із собою…