Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Знову Ткач перед директорським столом. Любов Аркадіївна дивилася на його зухвале обличчя й думала, що від цієї золотої молоді в неї вже не лишилося сил. Здається, не минало й дня, щоб знову не доводилося розбиратися з цим хлопчиськом.

— Максиме, ти геть голову втратив? — її очі зблиснули. — Твій батько — заступник мера, і тому можна принижувати однокласницю? У моїй школі такого не буде. Ти бодай розумієш, наскільки негідно поводишся? Сімейним становищем вихваляєшся, а подумати про те, як ганьбиш батьків, ніколи. Чи сподіваєшся, що ні за що відповідати не доведеться?

— Любове Аркадіївно, а я тут до чого? — Він посміхнувся криво й струсив із вишитого на кишені піджака шкільного герба пил, якого там не було. — Бондар перша полізла.

— У чому це виявилося? — Директорка стиснула кулаки. — Вона пройшла повз і не відповіла на ваші знущання. Ви вже половину класу залякали! Ти батьковою посадою прикриваєшся, Роман кричить, що йому нічого не зроблять, бо мати в прокуратурі. Удома знають, як ви користуєтеся батьківськими заслугами?

— Нічим ми не користуємося, — пирхнув Максим.

— Після минулої витівки я сказала тобі цілком ясно: повториться — оком не змигну, влаштую вам веселе життя. То ви ще й телефон дістали, додумалися знімати!

— Нічого ми не знімали, — відповів він уже без колишньої зухвалості.

— Максиме, є свідок. І запис із камер у мене теж є.

— Черненко, так? Я знав, що він стукач.

— Припини так висловлюватися! Якби фізрук не пішов по інвентар, чим би все скінчилося? У дівчини форма розірвана, сумка розірвана, обличчя в саднах. І вся її провина в тому, що батьки не заплатили за вступ і не скористалися зв’язками: вона здобула державну стипендію. Досить, юначе. Зараз зателефоную твоїй матері. Ані залякати, ані вмовити мене марно.

— Ви не можете! Не маєте права! — спалахнув Ткач і вихопив телефон із кишені.

Голос у нього затремтів. Отже, дечого він таки боявся.

Ілюстрація — ШІ

— Не маю? Ти, здається, забув, де перебуваєш. У державній школі часом і руки, і ноги зв’язані, коли таке знахабніле чудо береться встановлювати власні порядки. Тут школа приватна. За закон і порядок тут відповідаю я, і погрозами від мене нічого не доб’єшся. Засвой хоча б це: гроші вирішують не все.

Максим промовчав.

— Попередження ти отримав: один серйозний проступок — і вилетиш зі свистом. Разом із приятелями. А тепер подумай, як їм у вічі дивитимешся.

Вона взяла телефон, що лежав на столі. Набираючи номер його матері, Любов Аркадіївна не зводила погляду з учня.

— Любове Аркадіївно, не треба, будь ласка! — Максим зблід. — Тільки мамі не телефонуйте. Я виправлюся, чесне слово, пробачте мені! Хочете, зараз же піду до Бондар, попрошу вибачення?

— Пізно, Ткачу, — зітхнула вона. — До цього самому треба було додуматися. А ще краще — думати до того, як учиниш підлість, щоб потім не довелося вибачатися. Іди до класу по речі. На комісії зустрінемося.

Коли він ішов, Любов Аркадіївна помітила сльози. Ні, цього разу вони її не обдурять. Наплачуться крокодилячими слізьми, а потім усе починається знову. Досить вона такого надивилася в попередній школі. Тут потрібні рішучі заходи, заразом іншим буде урок. Вона була безсила: таким місце в корекційному класі, а не в елітній гімназії.

Закінчивши розмову з матір’ю Максима, директорка викликала решту учасників і кожному сказала практично те саме. Переляк у їхніх очах вона бачила, каяття — ні. На її думку, хлопчиськів лякала домашня розплата: батьки насварять, залишать без кишенькових грошей, не куплять приставку чи новий телефон. А совість, якщо вона взагалі в них була, наче втратила і слух, і зір, і голос.

Відкриваючи гімназію, Любов Аркадіївна сподівалася хоч трохи змінити світ. Нехай лише в межах цієї маленької замкненої екосистеми, але зробити його кращим. До появи Ткача в дев’ятому класі багато що виходило. Він же швидко підкорив собі поступливих однокласників і взявся збирати справжню банду.

Про його поведінку в попередній школі Любов Аркадіївна знала. Проте мати Максима, її давня приятелька, попросила прийняти сина, і вона погодилася: щиро вірила, що тут хлопця вдасться перевиховати. Спочатку надія здавалася виправданою — навчався він добре, з олімпіад повертався з призовими місцями. Та поведінка дедалі помітніше псувалася. Батьків не раз запрошували на бесіди, вони обіцяли вплинути на сина, але обіцянки нічого не змінювали…