Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Упевнений у безкарності, Ткач нахабнів. Скарги посипалися і від учителів, і від учнів, а історія з Дашею Бондар стала вишенькою на торті. Компанії Максима новенька одразу не сподобалася. Словесні сутички закінчилися бійкою.

Ні.

З цим Любов Аркадіївна миритися не збиралася, ким би не були батьки винуватців. У неї самої вистачало впливу: заслужена педагогиня, вдова полковника спецслужби, вона була відома далеко за межами освітніх кіл. Кількох дружніх розмов із потрібними людьми вистачило б, щоб приструнити хоч заступника мера, хоч прокурора чи суддю. І вже зухвалому розбещеному хлопчиськові вона не поступиться — тим паче у власній гімназії. На кону стояли репутація школи та її честь: учительки, директорки, матері, жінки.

Максима та двох його товаришів виключили. Любов Аркадіївна Мельник не злякалася скандалу, впоралася з наслідками й змусила рахуватися із собою як учнів, так і їхніх батьків. Поваги до неї стало ще більше. Вона повернулася до роботи так, наче нічого не сталося, тільки стежити за шкільним порядком відтоді стала суворіше.

Після смерті Віктора школа майже цілком заполонила її життя. З чоловіком Любов Аркадіївна була щаслива, відчувала і впевненість, і захист; без нього довелося самій дбати і про фронт, і про тил. Поступово навчилася й цього. Підтримував її і дорослий син Дениско.

Звичний уклад похитнувся, коли в нього з’явилася Ірина.

— Мамо, ми з Іриною житимемо тут, — оголосив Денис, одного разу повернувшись із роботи пізніше, ніж зазвичай. — Я сьогодні в неї речі збирав, тому затримався. Завтра перевеземо.

— Зачекай, як це? — Любов Аркадіївна отетеріла. — Вам не здається, що ви поспішаєте? І чому я дізнаюся про все, коли ти вже вирішив? Квартира моя, я маю право погодитися або відмовити. Денисе, та я цієї дівчини зовсім не знаю!

— То познайомитеся, — він обійняв матір. — Мабуть, недобре вийшло, що я заздалегідь із тобою не поговорив. Але ми кохаємо одне одного, скільки можна по кутках зустрічатися? Вона ж кімнату винаймає. Побачила б ти, як там доводиться жити… Я більше не можу на це дивитися. Якщо скажеш, я винайму квартиру, ми з’їдемо. Тільки, як на мене, розумніше ці гроші відкладати на власне житло. Ми тобі не заважатимемо, обіцяю. Іра — золото: готує чудово, поговорити з нею цікаво, спокійна. Ти її й не помітиш. Житимемо в моїй кімнаті, а якщо тобі неприємно, вона на твою територію не зайде.

— Яка ще територія? — спалахнула Любов Аркадіївна. — Не кажи дурниць, житло в нас спільне. Я розумію, що ти дорослий, що в тебе має бути особисте життя. Але мені після роботи потрібен відпочинок, Дениску. Голова й без того цілодобово болить, а тепер поруч увесь час буде чужа людина.

— Вона не чужа, мамо, — усміхнувся син. — Ось побачиш, вона тобі сподобається.

Та неприязнь виникла одразу, щойно дівчина увійшла до квартири. Тиха, скромна, з простим сільським обличчям у ластовинні — що в ній так відштовхнуло Любов Аркадіївну, та не могла пояснити навіть собі. Водночас господиня намагалася лишатися привітною та відкритою, дотримувалася всього, чого вимагала гостинність.

Увечері, коли сіли вечеряти, вона з черговою усмішкою запитала:

— Ірино, звідки ти приїхала?

— Я? — У відповіді виразно прозвучало окання, а слідом дівчина голосно розсміялася. — Із Кам’янки. Дениско хіба не розповідав?

— Що за Кам’янка? — Любов Аркадіївна ледь не вдавилася й скоса глянула на сина.

— Недалеко від обласного центру. Село, між іншим, велике!

Ірина грюкнула по столу маленькою долонею. Любов Аркадіївна здригнулася: вузлуваті пальці виказували звичку до фізичної праці.

— А до міста ти як потрапила? — запитала вона, часто кліпаючи.

Денис, її Денис, кандидат наук, молодий учений-хімік із таким майбутнім, інтелігент до мозку кісток — і ця сільська дівчина, проста, як три копійки. Любов Аркадіївна ніяк не могла поєднати їх у думках. Миленька, мабуть, але ж і красунею не назвеш.

— Приїхала навчатися, — Ірина щиро усміхнулася. — Цього року закінчила юридичний факультет.

— Юридичний? — У Любові Аркадіївни округлилися очі.

— Так, піду в слідчі. Мені давно казали, що маю здібності. Подобається розгадувати загадки, вибудовувати логічні ланцюжки. Та й злочинців, як на мене, надто часто не притягають до відповідальності, бо слідство погано працює. А буває навпаки: невинного відправляють до в’язниці. Я завжди хотіла, щоб усе було по справедливості.

— Ось воно як…

— Мамо, це Іра на вигляд беззахисна, — втрутився Денис. — Вона вже пройшла відбір, там конкурс був жорсткий. Наступного тижня почне стажування.

— Треба ж, — Любов Аркадіївна відвела погляд до соусника й взялася розглядати його вміст. — Виходить, ти вже офіцерка?

— Лейтенант Ковальчук, до ваших послуг! — з гордістю усміхнулася Ірина. — Спочатку доведеться роки два в районному відділі розслідувати нетяжкі злочини. Але я старатимусь потрапити до слідчих в особливо важливих справах.

— Вітаю. А де ви познайомилися? І чому Денис раніше не приводив тебе до нас?

— Я сама соромилася, — дівчина скривила кирпатий носик. — Учителів із дитинства боюся. Дізналася від Дениска, що ви директорка школи, — так у мене аж коліна затремтіли. Та ще диплом, часу ні на що не лишалося. А коли він сказав про спільне життя, я ледь не зомліла. Щаслива, звісно, тільки боялася, раптом ви мене не приймете. Тепер бачу, даремно себе мучила…