Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Вона кивнула, відчуваючи, як червоніє.

З подвір’я вони вийшли до сусідніх воріт. Павло штовхнув хвіртку — і Любов побачила двір, повний зайнятих справою людей. Хтось рубав дрова; під навісом двоє чоловіків вовтузилися з трактором. Жінки чистили картоплю й весело сміялися, а старенька вибирала реп’яхи з шерсті білосніжної кози.

Що далі вони заходили в господарство, то більше ставало людей. Усі працювали, але ні змучених, ні нещасних облич Любов не помітила. Навпаки, здавалося, робота приносила їм задоволення.

— Оксано! — гукнув Павло, махнувши жінці біля комори. — Підійди, я до тебе з гостею.

Від комори до них попрямувала невисока засмагла жінка років 50. Широко всміхаючись, вона струшувала з рук тирсу.

— Привіт, Пашо! Ми тут із чоловіками майстрували лавки. Завтра віднесемо до церкви, батюшка вже зачекався. Здрастуйте, — додала господиня, з цікавістю дивлячись на Любов.

— Це Люба, Оксано. Ми давно знайомі. Моє давнє кохання.

— Та сама? Дружина полковника? — Оксана спантеличилася; у погляді майнула зневага.

— Уже вдова, — поправила Любов.

— Перепрошую, — всміхнулася господиня. — І на фермі тепер працювати не соромно?

— Пізніше про це, Оксано, — перебив Павло. — Любу життя викинуло на узбіччя, треба допомогти. Робота знайдеться? Я їй казав про пташник.

— Там якраз потрібні руки. Легко не буде, зате без хліба з маслом і без даху над головою не залишитеся. Минулого не згадуємо, всяке трапляється. Головне — залишатися людиною.

— Жити вона може в мене, — сказав Павло. — Нагорі щойно відремонтував спальню.

— Ось як… Тоді я вам господарство покажу. Паша вас хоч нагодував?

— Так, дякую, — Любов знову почервоніла.

— Не соромтеся. Усяке в житті буває. Із фермерською роботою знайомі?

— Ні.

— Розберетеся, тут немає великої хитрості, — засміялася Оксана. — Тільки спочатку все болітиме: і спина, і руки, і ноги. Нашою лазнею полікуємо. За добру роботу добре заплатимо. Справи йдуть непогано, скарг немає. Що незрозуміло — допоможемо, пояснимо. А поки знайомтеся з людьми. Трохи згодом звільнюся й усе покажу.

Любов ходила фермою, розмовляла з працівниками, слухала, як кожен із них опинився в Ковальчуків. Їй відповідали без скарг і без страху: усі сходилися в одному — тут їхнє життя повернуло на краще. Одні говорили про роботу, інші — про те, що їм допомогли піднятися після тяжких часів. Її теж підбадьорювали, радили не триматися за колишні нещастя й залишитися. Що більше вона слухала, то боліснішим ставав сором за власні підозри.

Скориставшись миттю, коли ніхто не дивився, вона вислизнула за ворота й побігла геть.

Їй було соромно за підозри, якими вона образила цих порядних людей. Та ще дужче мучила гіркота: кохану нею людину згубив її чоловік, а вона навіть не здогадувалася. Віра в щасливий шлюб розбивалася на сотні уламків і витікала слізьми. Ґрунтовою дорогою Любов бігла, намагаючись не озиратися.

Перевести подих вдалося лише біля магазину, у власній машині. Тут у шибку постукали. За вікном стояв Павло й дивився з німим запитанням.

— Я… — Любов уткнулася обличчям у кермо й розридалася.

За кілька хвилин Павло вже знав про її обман. Любов розповіла, навіщо приїхала до Ковальчуків, як вирішила перевірити батьків Ірини й чому вбралася бездомною. Зізналася й у тому, що вся історія про сина, чоловіка, пияцтво та втрату дому була вигадкою. Павло вислухав її до кінця. Осуду в його погляді не було — лише тепла гіркота за тим, що не здійснилося.

— То Іра — твоя невістка?

— Ще ні, — всміхнулася Любов. — Але зверхньо на неї я більше не дивитимуся. І за Дениса тепер не хвилююся: добру дівчину вибрав. А я дурепа. Лицемірка. Усе життя ховалася за мундиром чоловіка, а сама приховувала від нього найголовніше. Ось чим це обернулося. Пашо, пробач мені. За все. Я постараюся жити інакше — чесно, без брехні та снобізму.

— Переді мною тобі нема в чому каятися, — він обійняв її. — Нема за що прощати. Їдь додому, а потім приїжджайте всі разом, обов’язково. Оксані поясню. Вона зрозуміє, не ображатиметься, радше посміється. Ще й потішиться з такої винахідливої майбутньої сваті. Ірі привіт і Денисові. Хто знає, може, колись він дізнається, хто насправді його батько. Хоча, мабуть, краще нічого не змінювати. Мені вже добре від того, що він не покидьок, яким ти його описала. І пішов моїми слідами.

— Ти теж приїжджай до нас, — сказала Любов, поклавши голову йому на плече. Усередині здіймалася хвиля тепла.

Потім у дзеркалі заднього виду вона бачила його самотню постать біля магазину. Чоловік, якого вона колись кохала, усміхався й махав їй услід. Здавалося, ця зустріч допомогла йому скинути з душі давній тягар.

Любові теж стало легше. Залишився гіркий осад від вчинку Віктора, його сліпих ревнощів, від її власної підлості щодо нього. Треба було тоді піти, не мучити його. Можливо, усе склалося б інакше. І все ж зараз доля ніби давала їм ще один шанс.

«Приїду, Павлусю, — думала вона. — Обов’язково приїду. Може, у нас іще щось вийде».