Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Даремно, ще б пак. Любов Аркадіївна слухала й дивувалася: з такими здібностями розбиратися в людях — і в слідчі? Там треба людину наскрізь бачити. Ірина ж не помічала явної неприязні або вдавала, що не помічає. Балакуча, галаслива, самовпевнена до неможливості, а життя явно не знає. Угораздило Дениска зв’язатися з цією дівицею з Кам’янки. Чи то рідкісно простодушна, чи то вправно грає — ще невідомо, що гірше.

Гаразд, нехай поки живуть. Якщо в сина є голова на плечах, незабаром і сам її виставить. Йому потрібна витончена, вихована жінка, рівня за культурою й розумом. А тут сільська хабалка, та ще й поліцейська. Служба без жодного розкладу, довкола п’яниці та злочинці; нервів на таку роботу не напасешся, сімейному життю вона не сприяє.

Уже Любов Аркадіївна це знала. Покійний Вітенька стільки пережив, хоч служив, можна сказати, в еліті й був далекий від усього цього бруду. Навіть у нього нерви часом здавали. У п’ятдесят шість років — інсульт. Любов Аркадіївна звинувачувала службу та його постійне почуття відповідальності: поки домагався справедливості, родину майже не бачив. Дениско все знав, а тепер наступав на ті самі граблі, що колись вона. Почесна справа, ніхто не сперечається, але важка, невдячна, особливо для жінки. Може, щоправда, ця міцніша буде — все-таки сільська. Господи, за що їй усе це.

Ірина намагалася заслужити прихильність майбутньої свекрухи. Постійно готувала сніданки й вечері, прибирала, бралася за інші хатні справи. Не галасувала, без потреби на очі не потрапляла. Однаково зустріч у коридорі чи її сміх за столом змушували Любов Аркадіївну закипати. Дратувало й саме це старанне бажання сподобатися.

За вечерею дівчина без сорому розповідала про стажування в районному відділі поліції: то в’їдливій пенсіонерці хтось вимазав дверну ручку собачими нечистотами, то літньому чоловікові не дають жити галасливі сусіди.

— Чому про таке неодмінно треба говорити за їжею? — обурилася Любов Аркадіївна, коли вони із сином лишилися вдвох. — Тобі зараз у ній усе подобається, ти закоханий, недоліків не бачиш. А мені неприємно це слухати. Поясни їй.

— А ти сама не можеш? — усміхнувся Денис. — Ти ж завжди говорила прямо, нічого не боялася. Що змінилося? Іра розповідає, бо вважає нас рідними. Вона не дурна й сваритися з тобою не збирається. Поговоріть по-жіночому. Я, звісно, можу передати, тільки тоді вона вирішить, що ти сварлива тітка, здатна лише шепотітися за спиною. Ти ж інша, мамо. Спробуй побачити в ній людину, а не чужинку в квартирі. У неї чиста душа, на багато що вона цікаво дивиться. Іноді мені здається, що я в ній упізнаю батька.

— Не приплітай сюди Віктора, Денисе. Так, твоя Ірина мені не подобається. Але ти не можеш вимагати, щоб я раптом перейнялася до неї симпатією. Усього два місяці живемо разом, а я поки бачу грубу, невиховану дівчину без найменшого такту. Страшно подумати, у якій родині виросло таке диво.

— У неї з родиною все гаразд, — Денис примружився. — Батьки прості, ти не звикла спілкуватися з такими людьми. Але вони добрі, чесні, порядні.

— Отже, ти вже встиг із ними познайомитися?

— Поки що ні. Улітку обов’язково поїдемо з Іриною до Кам’янки, ще познайомимося. А зараз мені досить того, що вона про них розповідає.

— Ось її словам я не надто довіряю, — зітхнула Любов.

— Мамо, знову? Тебе ж зачіпає лише те, що Іра з простої родини.

— Так, якщо чесно! — випалила вона. — Що ти в ній знайшов? Навколо стільки вродливих, чудових дівчат із хорошими батьками. Ось Валерія Гончар із твоєї роботи. Давно за тобою бігає — і талановита, і красива, батько з матір’ю вчені. Які діти могли б у вас бути! Денисе, пробач, я ж хочу, щоб ти був щасливий. Не пара тобі ця сільська дівчина. Якимось чином здобула гарну освіту — то й що? Зухвала, самовпевнена, безтактна. Я таких чимало бачила: спочатку самі амбіції, аби тільки вирватися до міста. А мрія одна — вибратися зі злиднів, утекти від батьків-алкоголіків і влаштуватися за чужий кошт. Ти певен, що їй потрібен саме ти? Не твої гроші? Вона чудово розуміє, яка в тебе родина, яке майбутнє. От і намагається забезпечити собі безбідне життя.

— Ти це серйозно? — Денис похитав головою. — Звідки в тобі така мізантропія? Це на тебе не схоже. Ти краще за багатьох знаєш, що й у хороших родинах виростають діти, за якими змалку тюрма плаче. Твій Ткач — хіба не приклад? А дівчина, через яку був скандал, Даша, здається, з неблагополучної родини. І яка ж розумниця! Сама домоглася місця у твоїй гімназії — розумом і наполегливістю. Хіба не сама людина важливіша за те, у якій родині вона народилася?

— Бондар — виняток, — Любов відвернулася. — Даша в усьому хороша, таких одна на мільйон. Безглуздо ставити поруч із нею твою Ірину.

— На мою думку, якраз доречно. Теж із низів, теж розумна, знає, чого хоче. І чому ти взагалі записала батьків Ірини в алкоголіки та маргінали? Її батько Степан і мама Оксана — чудові люди. У них власна, чималенька ферма. Вони й самі не бідують, і іншим допомагають.

— Як саме?

— Наскільки я зрозумів, Оксана відкрила в Кам’янці реабілітаційний центр для знедолених. Людям відновлюють документи, дають дах над головою, роботу. Багато хто приїжджає, лишається допомагати на фермі, наново вчиться жити. Іра показувала мені фотографії.

— Невже? — здивувалася Любов. — Щось не віриться. У нашому місті такі центри нерідко виявляються розсадниками злочинності. Рабство, інакше не назвеш: змушують виконувати брудну роботу, а платять копійки, аби тільки з голоду не померли. Може, твоя Іра тому й пішла в поліцію, щоб прикривати батьків. Раптом і вони з нинішніх рабовласників? Твій батько, між іншим, колись займався подібною справою.

— Годі вигадувати дурниці, — образився Денис. — Давай я попрошу Іру запросити їх сюди. Побачимося, познайомимося. Щоправда, роботи в них багато, навряд чи зможуть одразу вибратися.

— Гаразд, синочку. Здається, я й справді перегинаю палицю. Живіть, я постараюся бути до твоєї Ірини лагіднішою. Але якщо з’ясується, що я мала рацію, потім не прибігай до мене зі скаргами…