Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

Михайло думав так само. Але погоджуватися вголос не став, щоб не зачепити батьківських почуттів Анатолія Ілліча.

За відведений йому тиждень Михайло встиг прив’язатися до Насті. Точніше, закохатися. Тому в п’ятницю до начальника прийшов зі збентеженим виглядом.

— Із вашим дорученням вийшло не зовсім так, як передбачалося, — почав він.

— Що сталося? З нею щось? — стривожився Анатолій Ілліч.

— У певному сенсі… Розумієте, у нас із Настею тепер роман.

— Роман? От уже не очікував. Отже, так ти вирішив відвернути її від розриву з Русланом?

— Ви ж не уточнювали, у який спосіб це зробити. Я обрав свій. Вона чудова дівчина. Не можу пояснити, як це вийшло.

— Пояснити не можеш? — усміхнувся начальник. — Ти начебто доросла людина. Скільки тобі років?

— Я не те мав на увазі. Ми розговорилися. Пообідали разом, потім іншого дня повечеряли… Квіти їй подарував.

— Мишо, що з тобою? Не впізнаю. Сидиш, мимриш. Ти що, закоханий?

Михайло глибоко вдихнув, різко видихнув.

— Так.

Анатолій Ілліч уважно подивився на помічника, що сидів навпроти.

— І наскільки у вас усе серйозно? А я збирався сказати, що час би дати дівчині спокій. Дати їй самій шукати свою дорогу. А тут ти з такою новиною.

— Серцю не накажеш, — розвів руками Михайло. — До того ж приглядати за нею ви мене попросили. Виходить, нас із Настею майже ви й звели.

— От звідником мене ще ніхто не називав! — закректав Анатолій Ілліч. — Як тільки мене не називали, а ось цього не доводилося чути. Гаразд, вітаю. Тільки, сподіваюся, працювати гірше не станеш?

— Навпаки, краще! — палко пообіцяв Михайло.

Після приїзду на навчання Руслан зіткнувся з труднощами: звикнути до тамтешнього способу життя виявилося нелегко. Анатолій Ілліч витрачав чимало часу на телефонні бесіди із сином. Розмовами з ним справа не обмежувалася — доводилося ще зв’язуватися відеозв’язком із керівництвом і з куратором. Поступово Руслан усе ж освоївся, втягнувся в новий графік. Батько став отримувати від нього повідомлення рідше, ніж раніше. Змінювався й їхній зміст: тепер син частіше писав про те, чого зумів досягти, хвалився своїми успіхами. Вимоги, які раніше займали стільки місця в їхньому спілкуванні, поступалися цим розповідям.

Батько зітхнув із полегшенням. Нарешті можна було приділити увагу компанії, не відволікаючись без кінця на Русика, його однокурсників і викладачів. Однак щойно він узявся до роботи, у двері знову зазирнув Михайло.

— Анатолію Іллічу, дозволите?

— Мишо? Я тебе, здається, не кликав.

— Знаю. Сам прийшов, в особистій справі, — сказав помічник, заходячи.

— Чому ж уранці не запитав? Разом же їхали.

— Ви всю дорогу з Лондоном розмовляли.

— Точно! Геть вони мені лисину проїли, — реготнув Анатолій Ілліч і провів долонею по лисині. — Хоча тепер, здається, усе налагодилося. Ну, розповідай, що в тебе.

— Настя вагітна, — випалив Михайло.

Обличчя начальника витягнулося.

— Що ти сказав?

— Учора ввечері вона розповіла. Була в лікаря, вагітність підтвердили.

— А батько хто?

— Вибачте, я не питав, — розвів руками Михайло. — Ми з нею вже досить давно разом.

— Зрозумів, далі можеш не пояснювати. — Анатолій Ілліч задумливо постукав ручкою по столу. — Тільки начебто все владналося, і ось… Не ставитиму дурних запитань. Але як усе-таки з’ясувати, чия дитина? Подумай.

— Ні, Анатолію Іллічу. Я її кохаю, — похитав головою Михайло. — І з’ясовувати нічого не збираюся. Це моя дитина. Прийшов повідомити, що хочу освідчитися Насті. Ми одружимося. І ще я маю намір сказати їй правду про свою роботу.

— Із цим почекай.

— Скільки ж чекати? Вона вагітна! Невідомо, що вона про мене подумає. А якщо зважиться на переривання? Я цього не хочу.

— Та одружуйся, на щастя, на долю. Я про інше: не поспішай зізнаватися. Уже після весілля розповіси.

— Яка різниця, до весілля чи після?

— Сподіваюся, жодної. Але підстрахуватися варто. Дізнається вона, що ти звичайнісінький водій…

— Особистий помічник. І водій персональний.

— Нехай так, — кивнув Анатолій Ілліч. — Але ж до тебе в неї був Русик, син багатого татуся. От уяви: дізнається вона, що ти помічник, вирішить перевірити, чия дитина. А перевірка покаже, що чекає вона не твого сина, а мого онука. Я зовсім не кажу, що так і є. Але ти ж не заперечуватимеш самої можливості? Тоді вона й подумає: з Руслана, з його родини можна отримати куди більше, ніж із водія. Гаразд, з особистого помічника. Тільки помічник усе-таки не власник компанії, яким вона тебе вважає. Тут різниця є, погодься. І що вийде? З тобою розійдеться, а з мого сина почне гроші тягнути. Ти ж пам’ятаєш, який він шалапут. Чи вже забув? Тому я й прошу: поки нічого їй не пояснюй. Ми з тобою ще повернемося до цієї розмови, подумаємо, як краще зізнатися. Може, розповіси після весілля. Може, уже після народження дитини. Зараз не поспішай.

— Але так нечесно, Анатолію Іллічу.

— Ти наче маленький: чесно, нечесно… Вважай, працюєш під прикриттям. Не вперше тобі. Там же теж усе на брехні трималося, і нічого, вижив. Спочатку підготуємося, обміркуємо, потім пояснимо.

— Гаразд, — зітхнув Михайло. — А якщо мені звільнитися?

— Тримати не стану, — розвів руками начальник. — Шкода, звісно, буде з тобою розлучатися. Але спершу порахуй, за що дружину з дитиною утримувати. Зарплату ти в мене непогану отримуєш. Чи в таксі подасися?

— А якщо Настя дізнається сама? Раніше, ніж ми встигнемо сказати?

— Яким чином? Не піде ж вона перевіряти, власник ти компанії чи шофер. А працюєш ти справді в «Лідер консалт». Тож не дрейф, упораємося…