Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

Михайло знизав плечима. Відповідати тут було нічого: перед ним зараз міркував радше батько Руслана, ніж керівник компанії. Анатолій Ілліч продовжував, ніби розмовляв сам із собою.

— Мене це непокоїть, — продовжив Анатолій Ілліч. — Моєму телепневі — як із гуски вода. А якщо з нею щось станеться? Собі цього не пробачу. Не хочу потім усе життя цей хрест нести.

— Усе-таки що саме мені робити? — Михайло спробував повернути розмову до доручення. — Спостерігати за нею?

— Самим спостереженням не обійдемося. Вранці, після їхнього розставання, подивися, куди вона піде, як поводитиметься.

— Добре.

— Помітиш щось недобре — підійди. Тебе вона не знає. Підтримай її, по-людськи, по-чоловічому. Впораєшся?

— Звісно, впораюся.

Помічник дивився на нього зосереджено, чекаючи подальших указівок. Побачивши це, Анатолій Ілліч немов скинув пелену задуми. Наступні розпорядження він віддавав уже діловим тоном.

— Машину бери мою. Спробуй відвернути її від переживань через Руслана. Може, поступово й забуде його. Як на мене, найважчий — перший день. Принаймні мені так здається.

— А якщо я побачу, що вона й потім готова на якесь безрозсудство? — обережно запитав Михайло.

— Отже, підтримуй далі. Сам вирішиш, скільки це буде потрібно. Запроси пообідати, наприклад. Не мені ж пояснювати тобі, як це робиться. Молодий хлопець, вигадаєш.

— До вашого Русика мені за молодістю далеко.

— І все ж до їхнього покоління ти ближчий, ніж я. Тепер про гроші. Картка в тебе є, а якщо коштів виявиться замало — скажеш, додам. Увечері відвезеш Руслана на літак і прийдеш до мене: розкажеш, як усе минуло. Тоді й вирішимо, що далі. І за це доручення, звісно, отримаєш окремо. Як отримував, коли приглядав за ними на початку їхнього знайомства.

Настя подобалася Михайлові ще тоді. Колишні дівчата Руслана витягували з багатого хлопця гроші, виснажували примхами, а закінчувалося все скандальним розривом. Із Настею було інакше. Скромна, вона здавалася щиро прив’язаною до нього й дбала про нього, як уміла.

Коли Руслан хворів, Настя йшла по ліки в аптеку, по лимони — до магазину, а по мед вирушала на ринок. У цій турботі відчувалося кохання. Михайла вона підкуповувала, та й батько Руслана, судячи з його реакції на звіти, не залишався байдужим. А вже бувалого, загартованого ділового чоловіка зворушити було непросто.

Самому Михайлові в цьому не щастило. Серед жінок, із якими він зустрічався, не виявилося тієї, яка оточила б його такою турботою, виявила стільки уваги. Тому він не раз заздрив Русланові. Настя звернула увагу саме на нього, до нього прив’язалася, про нього дбала. Михайло ловив себе на думці: чому хороші дівчата закохуються ось у таких хлопців? Але відразу ж осмикував себе. Ні, Настя, мабуть, усе-таки виняток. Не варто було забувати колишніх подружок Руслана: з ними ж усе було зовсім інакше.

Погоджуючись на прохання начальника, Михайло думав і про те, як важко Настя сприйме розставання. Тільки б цей телепень не встиг наобіцяти їй нездійсненного. Хоча на Русика це мало схоже: обіцянками він себе зазвичай не обтяжував.

Пізніше, звітуючи Анатолію Іллічу, Михайло спочатку розповів про знайомство з дівчиною та спільну вечерю, потім — про поїздку з Русланом в аеропорт. І лише під кінець поставив запитання, яке не давало йому спокою вже кілька годин.

— Анатолію Іллічу, а якщо вона запитає про мою роботу? Що мені відповідати, чим я займаюся? Не думаю, що вона повірить про водія.

— Михайле, ну й насмішив! Ти таксистів не чув? Крутять баранку для душі, а взагалі-то в кожного свій бізнес. Ось тобі й відповідь.

— Тільки це неправда. Та й який бізнес я їй назву? Почнуться запитання, а я нічого в цьому не тямлю.

— «Лідер консалт», який же ще? — усміхнувся Анатолій Ілліч. — У нашій компанії ти з першого дня працюєш, знаєш її чудово. Хоч би що вона запитала — відповідь знайдеш. Побудеш деякий час мною.

— А раптом їй відомо, що компанія ваша? Що ви — батько Руслана?

— Навряд чи, — похитав головою начальник. — Але ти перевір ненав’язливо. Промацувати ґрунт умієш, досвід є. Якщо з’ясується, що знає, поки що ухилися від відповіді. Потім вигадаємо тобі іншу легенду. А не знає — відрекомендовуйся власником. Машина в тебе відповідна, грошей на картці достатньо.

— Щоденних доповідей не вимагаю, — продовжив Анатолій Ілліч. — Наприкінці наступного тижня зазирни, поговоримо докладно. Можливо, знайдемо спосіб допомогти їй. Захоче — відправимо вчитися. Або підберемо роботу, там зустріне інше кохання, а Руслана забуде. Він-бо, впевнений, викинув її з голови, щойно в літаку вмостився…