Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

Вийшовши від начальника, Михайло згадав про каблучку та квіти: сьогодні мав освідчитися. Він спустився на стоянку й вирушив до ювелірного магазину.

«Руслан же, здається, теж Луговий», — пригадала Настя, сидячи в холі. Треба ж було такому збігтися. Вона розглядала обстановку, аж поки з кабінету не вийшла секретарка.

— На вас чекають, проходьте, — сказала Тетяна й притримала двері.

Настя підвелася легко, попри вагітність. Назустріч їй з-за столу вийшов лисий чоловік, на вигляд років п’ятдесяти, можливо, старший.

— Анастасіє? Дозвольте відрекомендуватися: Анатолій Ілліч. Прошу, сідайте.

— Дякую. — Умостившись у кріслі, вона пояснила: — Тільки я до чоловіка прийшла, до Михайла Петрука. Адже це його компанія?

— Зараз я спробую все пояснити, — зніяковіло всміхнувся господар кабінету, потираючи руки. — Луговий Анатолій Ілліч. Це ім’я вам нічого не нагадує?

— Ні, — похитала головою Настя. — Ми з вами не зустрічалися.

— Ви мене не знаєте, зате мені про вас дещо відомо. Руслан — мій син.

— Який Руслан? — машинально перепитала вона, вирішивши, що недочула, і відразу схаменулася: — А, Руслан… Не очікувала.

— Я вашої появи теж не очікував, зізнаюся. Чаю не хочете?

— Дякую, не треба. Краще скажіть, де зараз Михайло.

— Він поїхав до аеропорту. Я попросив зустріти нашого ділового партнера. Скоро повернеться, побачитеся. Якщо хочете, дочекайтеся його тут.

— Ви попросили? — повторила Настя, дедалі менше розуміючи, що відбувається.

— Ось це я й хотів вам пояснити.

У Михайла в машині задзвонив телефон. Тетяна передала прохання начальника:

— Михайле, як повернетеся, зайдіть до кабінету Анатолія Ілліча.

— Гаразд, Тетяно, зайду. Дякую, — відповів він, перемкнувшись на гучний зв’язок.

Доправивши гостя до готелю, Михайло поїхав до офісу. Там одразу звернувся до секретарки:

— Щось сталося?

— Як сказати, — знизала плечима Тетяна. — До вас дружина прийшла.

— Анастасія? — ахнув він. — А де вона?

— В Анатолія Ілліча в кабінеті.

— Оце вже не легше… — пробурмотів Михайло й поспішив до начальника.

— Отже, ви пропонуєте генетичний тест? — уточнила Настя, вислухавши Анатолія Ілліча. — Щоб визначити батька дитини? Не розумію тільки, навіщо. Припустімо, з’ясується, що батько — ваш син, а не мій чоловік, який, за вашими словами, працює водієм. Що тоді зміниться?

— Тут вам вирішувати, — розвів руками бізнесмен. — Можете, наприклад, із Михайлом розлучитися. Руслан із вами, звісно, не одружиться. Але всиновити малюка я його змушу. Від сина отримуватимете все, що належить за законом. І навіть понад те.

— А вам це навіщо? Купити мене хочете?

— Та як ви могли таке подумати! Адже ваш малюк — мій онук. Наш із дружиною онук… А може, онучка, — виправився Анатолій Ілліч. — Хлопчик це буде чи дівчинка, зараз зовсім неважливо. Якщо Русик вважатиметься батьком… Ні, я не так висловився: якщо з’ясується, що він справді батько дитини. Тоді ми всією родиною допомагатимемо вам. І ростити малюка допоможемо, і виховуватимемо разом із вами. Ні в чому нужди не знатимете, про це можете не турбуватися. Але, зрозуміло, усе це за умови, що ви розлучитеся з Михайлом. Ви ж розумна дівчина. Обміркуєте мою пропозицію, усе зважите, перш ніж вирішувати. Я впевнений, що зрештою ви дійдете правильного рішення.

— Яке рішення ви називаєте правильним? Ви чекаєте, що варто мені дізнатися про батьківство Руслана, як я негайно покину чоловіка й почну радіти вашим подачкам? Ось до чого ви ведете? Пропонуєте замість сім’ї стати матір’ю-одиначкою? Я вас правильно зрозуміла?

— Я волів би висловитися інакше, але загалом — так. Зрозумійте, допомагати онукові, чия мати заміжня за чужим чоловіком, ми не можемо.

— Не знаю, кого ви називаєте чужим. Михайло — мій чоловік. Розлучатися з ним через ваші припущення, нібито дитина має стосунок до вашої родини, я не збираюся. І не подумаю! — різко закінчила Настя.

До кабінету зазирнув Михайло.

— Анатолію Іллічу… Анастасіє…

— А, Мишко, прийшов нарешті! Заходь, — поманив його начальник. — Ми з Анастасією саме обговорюємо наше подальше життя.

— Наше з чоловіком, не ваше, — виправила Настя, підводячись із крісла. — І, як на мене, обговорювати більше нічого. Я сказала: ні.

— Що означає «ні»? — Анатолій Ілліч витріщився на неї…