Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

— Добрий день. Ви до кого? — запитала дівчина за стійкою, коли Настя ввійшла.

— До керівника. Я його дружина, — лагідно всміхнулася вона.

— Чия дружина? — здивувалася секретарка.

— Михайла Петрука, звісно.

Секретарка набрала номер на телефоні.

— Анатолію Іллічу, до Петрука Михайла прийшла дружина… Що? Гаразд. — Поклавши слухавку, вона підвелася. — Ходімо, я вас проведу.

Вони проминули велику залу. Працівники щось друкували на комп’ютерах, розмовляли телефоном; робочий гомін сподобався Насті. Вона з гордістю думала про чоловіка: подумати лишень, усі ці люди працюють на нього.

— Тут зачекайте, будь ласка.

Секретарка залишила її в окремій кімнаті з трьома кріслами, а сама зникла за дверима. На дверях було написано: «Генеральний директор „Лідер консалт“ Луговий Анатолій Ілліч». Настя сіла, намагаючись зрозуміти, хто такий Луговий, навіщо її привели сюди й де ж кабінет Михайла.

Колись цей самий батько Руслана зайшов до сина з аркушами в руках.

— Руслане, поясни мені, що це.

— Що там? — озвався хлопець, не відриваючись від комп’ютера.

— Відомості про твої витрати з картки.

— Сума тобі не подобається, тату? Ну, ми з друзями трохи погуляли. Ще довелося витратитися на вибачення за свою відсутність. Усе це грошей коштує, сам розумієш.

— Розумію. Але ж не стільки! Ти поки що ні копійки не заробив. Звідки впевненість, що можеш витрачати такі суми?

— Ти сам звелів спочатку вивчитися.

— Навчитися чогось корисного, щоб потім працювати й заробляти. Тринькати гроші ти вмієш і без навчання. Усе, терпець мені урвався. Хоч би що мати казала, поїдеш учитися. По-справжньому, а не числитися в шарашчиній конторі на кшталт твого інституту.

— Добре, — відповів Руслан, і далі дивлячись у монітор та намагаючись грати.

— Відірвися від екрана! — підвищив голос батько.

Руслан зітхнув, поставив гру на паузу й розвернув крісло.

— Ну що?

— Устань. З тобою батько розмовляє.

Довготелесий син підвівся й виявився на голову вищим. Анатолій Ілліч відступив, щоб не дивитися на нього знизу вгору.

— Сьогодні ж доручу Тетяні підібрати тобі програми за кордоном. Ти мене зрозумів?

— Так, тату.

Руслан покірно опустив голову, ховаючи усмішку.

— І оплачувати твої рахунки я більше не збираюся. З наступного місяця за квартиру теж сам розраховуйся.

Син знову кивнув.

— Отже, домовилися. Тепер поговорю з твоєю матір’ю.

Щойно за батьком зачинилися двері, Руслан полегшено видихнув і повернувся до гри. Погрози його не стривожили. Хоч би що батько задумав, мати відправити сина так далеко не дозволить. Як же відпустити дитину! Дитину двадцяти двох років. Руслан усміхнувся.

А він же й сам залюбки звалив би звідси. Подалі від батьків з їхнім наглядом, ближче до волі. Шкода, що мати напевно втрутиться.

Однак розрахунок виявився хибним. Лише через тиждень батько викликав його до офісу для серйозної розмови.

— Привіт, Тетянко, — підморгнув Руслан секретарці, підійшовши до стійки. — Батя тут?

— Тут, на тебе чекає, — усміхнулася вона.

Руслан їй подобався, але місце в «Лідер консалт», а надто зарплата, подобалися більше. Тому його залицяння Тетяна відкинула від самого початку.

— І чекає не сам, — загадково додала вона.

— Справді? А з ким?

— Побачиш. — Тетяна натиснула кнопку зв’язку. — Анатолію Іллічу, Руслан прийшов.

— Нехай заходить, — відповів батько через гучний зв’язок.

— Проходь. Чи провести тебе? Ще пам’ятаєш дорогу?

— Уже якось дістануся, — поблажливо відмахнувся Руслан.

У кабінеті, на його подив, сиділа мати. З облич батьків він зрозумів: справа й справді серйозна.

— Ми з мамою поговорили, — почав Анатолій Ілліч. — Іншого виходу ти нам не залишив: навчатимешся за кордоном.

Руслан зрадів: ось воно, мрії здійснюються!

— Тільки не розраховуй на те, що собі уявив, — продовжив батько. — Там суворий режим. Із кампусу випускають лише з дозволу. Гроші я переказуватиму опікунській раді, і вже через неї ти отримуватимеш на витрати. Багато не знадобиться: забезпечуватимуть тебе повністю. Моїм коштом, звісно.

— Добре, — кивнув Руслан.

Радості поменшало, але він вирішив, що вихід завжди знайдеться. Спочатку треба вирватися звідси, а вже на місці він розбереться, що робити.

— Це ще не все. Щоб до від’їзду ти не встиг чогось утнути, квиток узято на завтрашній вечір. — Батько поглянув на годинник. — У тебе близько тридцяти годин: закінчити справи й дістатися аеропорту. Відвезе Михайло.

— Мене влаштовує. А з Настею попрощатися можна?

— Можна. Але тобі ж краще зробити це якнайшвидше…