Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

Щойно вийшовши з кабінету, Руслан надіслав дівчині повідомлення: «Сьогодні буду о десятій годині». Вона мала зрозуміти: до десятої вечора він прийде у свою квартиру й чекатиме на неї. Там вони проведуть ніч — останню. Що вона остання, Настя дізнається вранці. Заздалегідь засмучувати дівчину й псувати побачення Руслан не хотів.

Залишившись із чоловіком, мати Руслана докірливо глянула на нього.

— Навіщо така суворість? Можна було залишити хлопчика тут.

— Досить я йшов у вас на поводі. Він витрачає без міри, а робить надто мало. Здоровому лобуряці двадцять два роки, пора за розум узятися. За нинішнім навчанням він від роботи ховається. Може, там хоч до порядку привчать і пояснять, що таке дисципліна.

— Не думала, що ти здатний на таку жорстокість до нашої дитини.

— Дитини? Він на дві голови вищий за тебе! У його віці люди вже власних дітей заводять. А цей сидить за комп’ютером, іноді з Настею розважається — більше нічого. Ти про компанію подумала? Кому її залишати? Йому? За мить профукає. Спершу нехай самостійно поживе, розбереться, що в житті можна робити, а чого не можна. Тоді й про майбутнє поговоримо. Досить, рішення ухвалено.

— Тобою ухвалено. Нас ти лише повідомив.

— Так, мною. Я голова сім’ї й за вас відповідаю. І гроші в сім’ї заробляю лише я, тож розпоряджатися ними буду сам. Це зрозуміло?

— Я знала, що зрештою наше сімейне життя зведеться до докорів: ви живете моїм коштом.

Вона підвелася з крісла й пішла до дверей.

— Сімейне життя в нас іще не закінчилося! І я не дорікаю, а кажу, як є, — крикнув Анатолій Ілліч услід дружині, коли двері за нею вже майже зачинилися.

Він зітхнув і натиснув кнопку зв’язку.

— Тетяно, зателефонуй Михайлові. Мені потрібно терміново з ним поговорити.

— Добре, Анатолію Іллічу. Покликати його в офіс?

— Так, нехай підніметься до мене.

— Передам.

— Дякую.

Вимкнувши зв’язок, Анатолій Ілліч відкинувся в кріслі. Упевненості в правильності свого рішення він не мав: сумніви залишалися, хоча іншого виходу він так і не вигадав. Але домашнім про цю невпевненість знати не слід було. Варто їм відчути слабину — почнуть умовляти, доб’ються відмови від усієї затії. Натомість запропонують власний варіант. Анатолій Ілліч вважав, що той напевне виявиться гіршим: по суті, у житті сина нічого не зміниться. Знову все залишиться так, як було, тоді як саме зміни Русланові зараз і були потрібні.

Синові потрібен струс. Час дізнатися, почім ківш лиха, зрозуміти, наскільки важко вести справу й заробляти гроші. Та й передоплату Анатолій Ілліч уже вніс повністю. Ні, відступати він не стане: Руслан поїде вчитися. А далі буде видно.

Задовольнившись цими доводами, Анатолій Ілліч повернувся до роботи й узявся переглядати надіслані документи.

Стукіт у двері відвернув увагу Анатолія Ілліча від документів. За роботою ранкова розмова встигла майже вивітритися йому з голови. До кабінету зазирнув Михайло.

— Ви хотіли мене бачити?

— А, Мишо, вітаю. Заходь. Хоча ми ж сьогодні вже віталися.

— Так. Тетяна передала, що мені треба до вас піднятися.

— Це я її попросив. Тільки двері причини: не хотілося б, щоб нам завадили. Є до тебе одне делікатне доручення… Точніше, хочу попросити про послугу.

Михайло повернув дверну ручку й підійшов до столу.

— Сідай, постояти не вийде, — запропонував начальник. — Розмова в нас довга.

Помічник сів, не приховуючи тривоги. Анатолій Ілліч помовчав, добираючи слова: річ була не в збентеженні, йому хотілося точніше пояснити, що потрібно.

— Я відправляю Руслана до Англії, вчитися. Завтра треба буде доправити його в аеропорт.

— Добре, відвезу, — озвався Михайло з подивом.

Такі поїздки входили до його звичних обов’язків. Особистий помічник генерального директора, він був іще й його персональним водієм: возив самого Анатолія Ілліча, а коли було потрібно — і членів його сім’ї. Поки що нічого делікатного в дорученні не було.

— Але поїздкою справа не обмежиться, — продовжив начальник. — Коли я приймав тебе на роботу, ми говорили про твій попередній досвід. Про службу в силовому відомстві, назвімо це так. Пам’ятаєш, я тоді попередив, що й ці навички можуть стати в пригоді?

— Пам’ятаю, Анатолію Іллічу. Я від своїх слів не відмовляюся. Що від мене потрібно?

— Тут треба діяти обережно. Русик їде, а його дівчина… Настя, здається? — Він ненадовго відволікся, потім продовжив: — Знаючи сина, боюся, розійдеться він із нею негарно. Приглянув би ти за нею. Упізнаєш її?

— Звісно. На ваше прохання я за ними з Русланом уже не раз спостерігав.

— Правильно, було таке, — кивнув Анатолій Ілліч. — Зізнаюся, я проти цієї дівчини нічого не мав. Трохи інфантильна, але це в усього їхнього покоління. Зате вихована: не хамка, не нахабна. І сина мого, схоже, справді кохає…