Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

Марина недовірливо перевела погляд із сітки на папірець. Переплутала! Вилаявшись, вона опустилася на сходинки й теж зареготала.

— Сергію! — покликала мати, витираючи сльози від сміху. — У нас свій ваговоз з’явився! Тепер картоплю з помідорами на базар тягатиме.

— Чого? — Із вишневого гілля виглянув батько. Він ніяк не міг збагнути, що так розвеселило обох.

Візит до Мельників довелося відкласти. Марина спершу обмилася в садовому душі після важкої дороги із сіткою, а потім разом із батьками взялася до вишень. Ягоди збирали перед будинком, перебирали й готували на компот; за роботою всі зголодніли. Коли нарешті пообідали й дали собі трохи відпочити, вже була третя година. Лише тоді Марина вибралася з подвір’я, щоб знову йти до мосту й шукати будинок із різьбленим парканом.

Дорогою до мосту вона намагалася вигадати, що скаже, якщо здогад Раїси Петрівни підтвердиться. Нічого путнього не виходило. Та ще й маршрут треба було пригадати.

— Так… друге перехрестя, праворуч, береза біля будинку, потім провулок, — бурмотіла Марина, чухаючи носа. — Здається, так.

Виправити її не було кому. Лишалося сподіватися на щастя. І щойно попереду показався червоний дах, із кущів збоку, наче за помахом чарівної палички, вилетів кошлатий хлопчина з чорним псом. У руці дитина тримала пряник. Собака крутився поруч, відданим поглядом випрошуючи шматочок.

Хлопчик мало не наскочив на Марину. Вона встигла притримати його за плече.

— Обережніше!

— Вибачте, — зніяковів він.

— Краще скажи, твого пса часом не Дружок звати? — привітніше спитала вона, розглядаючи собаку.

Почувши кличку, пес сів на задні лапи.

— Дружок, ага. А звідки ви знаєте, тітонько?

— У тебе старший брат є? — вела далі Марина, відчуваючи, що зачіпка знайшлася.

— Аж два! — гордо відповів хлопчик. — Одного сьогодні до війська проводжаємо.

Марина мимоволі підвела брови.

— Відведи мене до них, Кириле, — попросила вона, пригадавши назване вчителькою ім’я.

— Ви мамина подруга чи що? — Він утягнув голову в плечі. — Звідки ви все про мене знаєте?

— Авжеж, подруга. Знаю, що перший клас цього року закінчив. І про двійку, яку від мами сховав, знаю. І яка дівчинка тобі подобається — теж.

Усе це Марина вигадувала на ходу, але хлопчина почервонів, як рак. Щось пробурчав, махнув їй іти слідом. Дружок затрюхикав поруч.

— Он мама, — показав Кирило, провівши гостю у відчинені ворота.

На подвір’ї метушилися люди. У затінку біля ґанку на лавці сиділа огрядна жінка й вправно чистила картоплю у великій мисці, встигаючи розпоряджатися жінками, що клопоталися довкола. Марина набралася духу й підійшла.

— Добрий день, я…

— Нарешті! Любов, донька мого двоюрідного брата з міста? Давно на вас чекаємо! Іди на кухню, допоможи бабі Таїсії ліпити пельмені.

Марина закотила очі. Знову її прийняли за когось іншого!

— Ні, я Марина, не Любов. Мені треба поговорити з вашими синами.

— Ой, пробач! — Жінка впустила в миску нечищену картоплину й нарешті роздивилася відвідувачку. — Зовсім закрутилася. Середнього до війська проводжаємо, мільйон справ. Тобі котрий потрібен? Віктор на городі, а Павло пішов до сусіда по посуд, можеш тут зачекати.

— Я поки що сама не знаю, котрий мені потрібен.

— Тоді обійди баню, там Віктора знайдеш, — господиня кивнула вбік.

Марина вже збиралася йти, та зупинилася й озирнулася.

— А хтось із них зі Світланою знайомий?

— Про Павла не скажу, — відповіла жінка, зрізаючи шкірку з нової картоплини. — Давно в місті, сам собі господар. А Віктор, звісно. Вони зі Світланою з дитинства дружать. Її дідусь із бабусею живуть на першому березі, на околиці, біля лісу. Вона Вікторові як сестра.

— Світлана? Її так від народження звуть?

— Світлана вона. Тільки всі все життя Світланою кличуть, звикли. А чого ти питаєш? Чи не сталося з нею чого?

— Сподіваюся, нічого. Дякую вам.

Між малинником і стіною лазні тяглася вузька стежка. Марина обережно пробралася нею на внутрішнє подвір’я. Біля городу високий русявий хлопець прибирав дровітню. На жаль, в автобусі сидів не він.

Почувши кроки, хлопець обернувся. На мить у його очах майнула стримана радість, але майже відразу поступилася місцем подиву.

— Віктор? — уточнила Марина.

— Ну, Віктор, — випрямляючись, кивнув він. — А ти хто?

— Марина. Здається, у мене до тебе справа. Знаю, день сьогодні невідповідний, але все ж…