Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

Він мовчки показав на пеньок біля дровітні, а сам прихилився до складених біля стіни полін. Марина сіла й знову взялася плутано розповідати про автобус, незнайомця та свої пошуки. Наприкінці дістала записку й показала йому.

— Тому я тут. Якщо все це влаштував ти, поясни, будь ласка.

Поки Марина говорила, Віктор не перебив її жодного разу. Дивився уважно, і що далі заходила розповідь, то похмурішим ставало його обличчя.

— Ти схожа на Світлану, — нарешті сказав він. — Очі в неї інші, та й вона трохи нижча. Павло, телепень… Прийняв тебе в автобусі за неї.

— От чудово! А спитати він не здогадався? — Марина цокнула язиком. — І навіщо все це з записками? Не можна було зателефонувати?

— Я б не зміг їй такого сказати, — голос Віктора здригнувся. — Ти не була на моєму місці, тобі важко зрозуміти. Мені навіть страшно було подивитися їй у вічі. Так, я злякався. Попросив брата віддати записку, знав, що вчора вони поїдуть одним автобусом. А там виявилася ти… Виходить, Світлана так нічого й не дізналася.

— Зачекай, заспокойся! — Вона замахала руками. — Чого ти все одразу вивалюєш?

Віктор відвернувся. Уперся руками в кут дровітні, стиснув кулаки. Марині стало ніяково через свою недавню різкість: людина, яку не люблять у відповідь, буває вразливою, як дитина. Вона обережно торкнулася його плеча.

— Послухай, а раптом ще можна все виправити? Ви б зустрілися, поговорили. Мусить же знайтися якийсь вихід.

— Соромно мені. Не можу, — вимовив він, так і не обернувшись.

— Тоді розкажи все мені. Разом вирішимо, що робити. Я дівчина, можу побачити це інакше. І обіцяю: життя вчити не стану.

Він обернувся з проблиском надії й кілька секунд вагався.

— Гаразд. Майже все ти й без того знаєш.

Марина знову сіла на пеньок, підперши долонею щоку. Ще десять хвилин тому вони були чужими людьми, а тепер вона приготувалася вислухати його історію.

— Киш! Киш!

Прутик у руці п’ятирічної дівчинки анітрохи не лякав гусей. Сіроока малеча в кумедній сукенці відмахувалася від зграї, але ватажок, вищий за неї саму, шипів, вигинав шию й перегороджував дорогу. Налякана полонянка заплющила очі; ще трохи — і вона б розревілася.

— Вам же сказали: киш!

Незнайомий хлопчик, її ровесник, став між нею та птахами. Розкинув руки: в одній був червоний пластмасовий самоскид, у другій — вирваний із корінням бур’ян. Цим бур’яном він і погнав гусей. Зграя загелготіла, позадкувала; ватажок оглянув супротивника й, не наважившись напасти, повів решту за собою.

— Не плач, їх більше немає, — хлопчик відвів від її обличчя долоньки. — Як тебе звати?

— Світлана, — відповіла вона, розглядаючи свого рятівника.

— А я Віктор. Ходімо гратися з нами. Тримай! — Він довірливо вручив їй самоскид. — Це мені мій улюблений тато подарував.

Поки Світлана розглядала машинку, переляк минув, вона повеселішала. Віктор подав їй руку, і вони побігли на сусідню вулицю, до великої купи піску. Там діти будували замки й робили пасочки; обом знайшлося місце в грі.

Відтоді вільний час у них став спільним. У Віктора вдома людей вистачало: батьки, старший брат, бабуся з дідусем, тітка. Стежити за кожним його кроком ніхто не збирався — хлопчик зростав кмітливим, на те й покладалися.

Світланою опікувалися бабуся й дідусь. Після розлучення батьки поїхали із села: мати — коли донька ледь навчилася говорити, батько — коли їй виповнилося десять. Часом навідувалися, удавали, ніби сумували, — і на цьому їхня участь закінчувалася.

Тихій, скромній Світлані дозволяли гуляти лише в межах подвір’я. До зустрічі з гусьми друзів у неї не було. За те, що вийшла за ворота, бабуся тоді її насварила, але Віктор знову заступився — сказав, що сам покликав Світлану гратися. Спершу старим не подобався хлопчина Мельників. Згодом вони переконалися: такого надійного друга й захисника онуці ще пошукати.

Перед школою обоє заявили, що в різні класи не підуть. Їх не лише залишили в одному, а й посадили поруч. Учителі дивилися на цю дружбу з розчуленням, а забіяки знали, що подругу Віктора чіпати не можна.

Перший клас змінився п’ятим, потім восьмим. Ігри та пустощі поступалися новим заняттям, і Світлану дедалі частіше можна було побачити серед подруг. Про косметику, модний одяг і співаків ті знали куди більше за Віктора. У нього ж після від’їзду старшого брата до міста побільшало господарських турбот. Допомагав батькові, опановував трактор у полі, а між уроками й хатньою роботою вибирався порибалити, ставив сильця на зайців або вовтузився з дідовим мотоциклом…