Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

Найважче Вікторові давалася думка, що Світлана поїде сама, у незнайоме життя. Він більше не бачитиме її щодня, не захищатиме непомітно. Почуття знову шкреблися в грудях, просилися назовні. Та почуте на дискотеці нікуди не зникло: як брат.

— Чого ти весь час сумуєш? — якось спитала вона.

— Скоро поїдеш, — відповів він, дивлячись перед собою.

— Але ж я повертатимуся! — заусміхалася Світлана. — На вихідні, на канікули. Твій тато одужає, і ти теж вступиш. Не сумуй.

Вона легенько скуйовдила йому волосся. Увечері біля його двору з'явилася знову — з чорним гавкучим клубочком у руках.

— Бери, це тобі! — Світлана з усмішкою простягнула цуценя. — Його звати Дружок. Бабуся нещодавно знайшла його край дороги, а він до мене прив'язався. До гуртожитку із собою не візьмеш. Нехай у тебе поживе, вам обом без мене буде веселіше.

Віктор схопив її за плечі й міцно обійняв разом із цуценям.

— Обіцяю, я добре про нього дбатиму, — гаряче сказав він, відпускаючи її.

На коротку мить йому здалося, що Світлані не хочеться відсторонюватися. Вони ще трохи поговорили біля двору, потім вона розцілувала мокрий ніс Дружка, попрощалася й поквапилася додому.

Розумне, добре цуценя виявилося ще й чудовим сторожем. Для Віктора він став найкращим другом: спав із ним, увечері зустрічав біля двору, на прогулянках біг поруч, мов тінь.

Протягом наступних пів року Світлана приїжджала рази два на місяць, часом рідше. Захоплено розповідала про інститут, нових друзів, місто. Якось повідомила, що познайомилася з хлопцем із доволі заможної родини й тепер зустрічається з ним. Побачивши її палаючі очі, Віктор не наважився виказати ані ревнощів, ані розпачу. Побажав щастя.

Навесні вона оголосила, що їй зробили пропозицію одружитися. У Віктора наче щось обірвалося всередині. Трохи згодом йому принесли повістку — настав час служби. Батько на той час майже відновився після хвороби й операції, знову міг виходити на сільськогосподарські роботи.

Сесія у Світлани добігала кінця, коли вона зателефонувала. Сказала, що через тиждень приїде відпочити до села, а потім повернеться готуватися до весілля.

— Мені так хочеться, щоб ти був поруч у цей день. Приїдеш же?

Слухавка ледь не хруснула в руці Віктора. Він не знаходив відповіді, потім збрехав щось про польові роботи, про те, що поки нічого точно не знає, і поквапився закінчити розмову.

Удома вже закуповували продукти, запрошували сусідів на проводи. Віктор ходив похмуріший за хмару й усе намагався вирішити, як вчинити. Дружок відчував його смуток: лягав біля ніг, тихенько скиглив. Навіть із Кирилом, який устиг до нього прив'язатися, гратися відмовлявся.

— Видно, доведеться тобі повернутися до першої господині, друже, — Віктор погладив пса. — Я надовго їду, далеко. Тебе із собою ніяк не візьму.

Тоді він і зателефонував Павлові, продиктував записку, попросивши передати її Світлані в автобусі. Розраховував, що вона зрозуміє й шукати його не стане: адже знає про призов. Розмовляти здавалося безглуздим. За його спиною вже маячіла армійська форма, за її — наречений із каблучкою.

— Отже, здаєшся? — Марина примружилася. — Утечеш плац топтати? А якби вона теж тебе кохала? Відмовилася б від весілля, дочекалася?

— Ти сама віриш у цю нісенітницю? — Він невесело всміхнувся. — Не хочу ставати поперек чужого щастя.

— Дурень ти! — Марина схопилася, забувши свою обіцянку обійтися без повчань. — Ти навіть не спробував!

Вона кинулася геть і біля лазні ледь не налетіла на Павла. Упізнала відразу — вчорашній попутник. Гнівно задерла голову.

— А ось і ти! Через тебе все це!

— Що? — спантеличився він. — Ти взагалі хто?

— Не пам'ятаєш? — Вона помахала запискою перед його носом. — Учора власноруч мені віддав!

Спершу він зрозумів, потім розгубився, а тоді йому стало соромно.

— То ти не Світланка… Пробач, я переплутав.

Потемнілими карими очима Павло дивився на неї, стиснувши кулаки, потім відступив убік, звільняючи дорогу.

Марині стало соромно вже за себе. Збиралася розібратися, допомогти, а натомість увірвалася в чужу таємницю, образила почуття, наговорила безглуздих звинувачень. Одного відчитала за страх, другого — за поспішну дурість. Навіть ведмідь у музеї, мабуть, поводився б пристойніше.

— Поспішав я, — пробурмотів Павло. — Світлану давно не бачив, до пуття не пам'ятав. А ти схожа. Тут робота смикає, тут Віктор зі своєю романтичною нісенітницею… От і вийшло.

— І я згарячу наговорила, — Марина винувато простягнула руку. — Вибач. Мене це взагалі не стосується.

— Тепер стосується. Сам тебе втягнув, — Павло обережно простягнув свою.

— Усе ще можна виправити, допомогти твоєму братові, я певна, — вона заговорила твердіше. — До речі, мене звати Марина.

— Павло, — його долоня торкнулася її пальців. — І що пропонуєш?

— Дізнаємося, чи збирається Світлана сьогодні приїхати й коли. — Марина підняла палець. — А потім влаштуємо їм зустріч.

— На вчорашній ранковий автобус вона не встигла. Найімовірніше, сьогодні дістанеться вечірньою електричкою, — прикинув Павло.

— До станції велосипедом хвилин двадцять, — згадала Марина.

— Мотоцикл довезе вдвічі швидше, — упевнено повідомив він, хитро позираючи на неї…