Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

— Тоді я вмовляю Віктора. А ти придумай, як зробити, щоб вас довго не спохватилися.

— Є! — Павло жартома віддав честь. — Піду мотоцикл заправляти.

Вони розійшлися. Пробираючись уздовж малиннику до дровітні, Марина думала про добрі очі Павла, про ямочки на його щоках. Симпатичний усе-таки. Від Дениса ніколи не віяло таким прихильним теплом. Та вона наказала собі спершу розібратися з чужими стосунками, а вже потім улаштовувати свої.

Умовляння затягнулися. Марина доводила, пояснювала, наводила приклади; Віктор слухав, хитав головою і продовжував колоти дрова. Двічі зазирали домашні, відволікали розмовами. Нарешті з-за лазні вийшов Павло, витираючи руки ганчіркою.

— Ну як успіхи? — спитав він із хитринкою, дивлячись на Марину.

— Нізащо не погоджується! — сердито відповіла вона.

Павло поклав братові руку на плече й заговорив пошепки. Їхня розмова тривала близько п'яти хвилин. Марина демонстративно відійшла.

— Спробуєш — може, пошкодуєш. Не спробуєш — шкодуватимеш про це, — закінчив Павло, відступаючи від брата. — Ще подумай. А я нашу землячку за двір проведу.

Він підхопив Марину й повів до виходу.

— Ти що робиш? — Вона озиралася.

— Без паніки. Ідемо й рахуємо хвилини.

— Гаразд… — Марина розсіяно повернула голову й скривилася. — Ти на заправку наліт учинив?

— Трохи на рукав хлюпнув, — пояснив він і відразу ж додав грайливо: — А тобі, між іншим, бензиновий шлейф личить. Просто парфуми.

Марина пирхнула. Іскра між нею та старшим братом невдалого закоханого все-таки проскочила.

Тим часом двір готували до застілля. На довгий вуличний стіл жінки стелили скатертину, чоловіки маринували шашлик. На дерево вішали ліхтар, із підвалу несли компоти й соління.

— Що ти йому наговорив? — спитала Марина, коли вони зупинилися за двором.

— Що чоловіча сміливість — це не прагнення поїхати служити кудись якнайдалі. Це коли наважуєшся на співбесіду у величезній компанії. Береш відповідальність за близьку людину. Або кажеш дівчині, що кохаєш її.

Павло проникливо глянув на Марину. За його дуркуваннями, як вона тепер зрозуміла, стояло певне розуміння життя.

Хвилин за десять з'явився Віктор. З нього було видно, чого коштувало це рішення.

— Поїдемо.

— Оце інша справа! — Павлик завзято ляснув брата по спині.

— А якщо Світлани в електричці не буде? — раптом засумнівалася Марина.

— Буде. Я перевірив. Тому й затримався: заходив додому подзвонити.

Вони домовилися зібратися тут-таки о сьомій вечора. Павло навіть вигадав, як викрасти винуватця урочистості з цілковитого дозволу рідних.

Із погреба ледве встигали подавати наливку: надвечір сусіди, рідня та друзі Віктора так розгулялися, що проводи чула вся вулиця. Тости перебивалися вибухами сміху; один із гостей роздобув старий армійський кітель і зображав генерала. Павло зголосився допомогти чоловікам і спустився до припасів.

— Діду, не гнівайся. Це я для твого онука стараюся, щоб особисте життя влаштувати, — мовив він, притиснувши долоню до грудей посеред полиць із закрутками та ящиків із картоплею.

Нахиливши 12-літровий балон, Павлик перелив ожинову наливку в 3-літрову банку, щільно припасував пластикову кришку й сховав її серед компотів. Те, що ще лишалося в балоні, вихлюпнув на підлогу. На подвір’я він вилетів із мученицьким виразом обличчя.

— Хто наливку перекинув?! — гаркнув він на захмелілу компанію. — Тю-тю! Більше наливати нічого!

— Як це нічого? — загуділи гості.

— А отак! — Павлик розвів руками, навіть присів, зігнувши коліна.

Чоловіки взялися шукати винуватця, жінки посміювалися. Та сміхом справі не зарадиш: єдина сільська крамниця вже зачинилася.

— До Єгоровича з’їзди! — крикнула мати. — Батько набрався, за кермо його не пущу.

— Тоді Вітю заберу. Пляшки притримуватиме.

— Бери Аркадія або Гліба! Тобі брата завтра на рік відвезуть, а ти його зараз відводиш!

— Аркадій у люльку не поміститься, а Гліб уже на столі засинає. Йому самогон довірити? Ну вже ні, поїдемо з Віктором. Миттю обернемося, не помітите.

Мати безнадійно махнула рукою. За кілька хвилин брати викотили за ворота дідусів мотоцикл.

— А я де їхатиму? — спитала Марина, підкотивши на велосипеді.

— Віддавай свого коня мені, — розпорядився Павло. — Ви з Вітею на мотоциклі. На зворотному шляху він Світланку повезе, а тебе я на багажник посаджу…