Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

На суперечки часу не лишалося. Віктор вів мотоцикл неквапно, Павлик налягав на педалі, намагаючись не відставати. Марині начепили старі окуляри на гумці; на вибоїнах із люльки часом лунав її вереск. Село проїхали й вибралися на дорогу до станції.

Із півдня насувалася величезна хмара, усередині невдоволено перекочувався грім. Захід сонця просвічував крізь неї, забарвлюючи довколишнє небо в незвичний золотавий колір. Вітер приносив запах хвої від придорожніх ялин, озону; до них домішувалися трава, річка й пил — запах літнього вечора.

До електрички лишалося 15 хвилин, коли здалася стара платформа з викришеними краями. Обидва свої транспортні засоби загнали під дерево віддалік.

— Іди, ми тут лишимося, — Павло відіслав брата.

— Без парасолі дарма поїхали, — Марина тривожно глянула вгору. — Промокнемо ж.

— А як ти з нею на багажнику всидиш? Злетиш, мов Мері Поппінс, і бігай тоді за тобою! — розсміявся Павлик.

— Нікуди я не злечу, — насупилася вона, дивлячись услід Вікторові.

Утім, його веселий старший брат подобався їй дедалі більше.

На платформі Віктор чув власне серцебиття. Здалеку долинув сигнал електрички. Зараз — іншої нагоди вже не буде. Рибалочка пролетів так близько, що ледь не зачепив його крилом; по шиї ковзнуло повітря. Насувалася гроза, а Віктора несподівано огорнув спокій. Відступати запізно, і він був готовий до будь-якої відповіді.

Привели його сюди все-таки не братові вмовляння. Віктора зворушила Марина: незнайома дівчина з таким завзяттям відстоювала крихітну можливість щастя для чужих людей. Невже він сам не міг хоча б спробувати? Нехай Світлана дізнається. А там — хай буде що буде.

Уповільнюючи рівномірний перестук, електричка зупинилася. За дверима, що розсунулися, з’явилися пасажири. На асфальт зійшла дівчина із сірими очима й довгим хвостом пшеничного волосся. Лляний сарафан, сандалі, тканинна сумка.

— Вікторе! — здивування й радість пролунали водночас; вона підняла руку. — А я дідуся чекала!

Він усміхнувся й мовчки обійняв її. Слова в нього вже були.

— Довго вони… Грім гримить, зараз як хлине, — Павлик не відводив погляду від платформи.

— Перечекаємо, — Марина знизала плечима. — У них там, здається, навіс є. А нам під деревом добре.

— Ще й як добре, — погодився він, виразно поглянувши на неї.

Слів із платформи не розібрати, зате було видно, як важко дається розмова. Світланка слухала приголомшено, то хитала головою, то ховала погляд. Наприкінці схлипнула, затулила обличчя долонями й відвернулася. Віктор дбайливо повернув її до себе, обійняв.

Тут станцію залило дощем. По широкому придорожньому лопусі застукотіло, наче по тенту.

— Ой! — пискнула Марина: важка крапля з гілки розбилася їй на носі.

— Ех ти, давай сюди! — Павлик поспішно вивільнив руку з одного рукава олімпійки й розтягнув тканину над її головою.

Вона шмигнула до нього під бік, рятуючись від води. А з платформи до них уже бігли Віктор і Світланка, не розтискаючи рук. Обоє промокли, одяг прилипав до тіла.

— Ну, поговорили? — зустрів їх Павло під розлогим гіллям.

— Вони знають? — Світланка запитально глянула на Віктора.

— Вони мені так допомогли, — відповів він із вдячною усмішкою.

Тепер Марина й сама бачила, чому сталася помилка. Зріст, статура, світле волосся, обриси обличчя — схожості між ними справді вистачало.

Віктор зі Світланкою відійшли й знову заговорили, вже пошепки.

— Кине вона свого нареченого. Зуб даю, — Павлик, жуючи травинку, нахилився до Марининого вуха.

— Чому ти так упевнений?

— Подивися: очі сяють, а сама мало не плаче. Сумнівається, чи правильно робить. І обіймати себе дозволяє. Чує моє серце, завтра один призовник сяятиме, як начищений мідний таз.

— У тазах ти, виявляється, знавець, — усміхнулася Марина.

— І не тільки.

Він підморгнув, і вона відчула, як щоки червоніють.

Невдовзі друзі дитинства повернулися, як і раніше тримаючись за руки. На обличчі Віктора було полегшення, у Світланки — збентеження й ледь помітна радість. Марині здавалося: невидима стіна між ними зникла, а на її місці народжувалося інше почуття.

Близько пів години дощ то припускав, то вщухав. Четверо під деревом обмінювалися ніяковими зауваженнями, сміялися, дивувалися дивному збігу обставин, що звів їх тут.

— Радію за нашого телепня. Тепер хоч служити спокійно зможе, — сказав Павлик тиждень потому, за звичкою жуючи соломинку.

— Отже, ми старалися не марно…