Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

Із салоном теж усе вдало склалося. Телефон Оксанка зрештою вимикати не стала: колеги одностайно запевняли, що цього разу обійдуться в дорозі без своєї головної лікарки. Їй належало сходити на зустріч і як слід повеселитися. До приїзду таксі вона була повністю готова. Ще покрутилася перед дзеркалом, накинула легку куртку й поквапилася вниз. Вечір обіцяв пригоди, настрій був піднесений.

У невеликій ресторанній залі, оформленій у стилі ретро, висіли білі й сині кульки. На них золотом було написано: «двадцять років — це не вік». Оксанка визнала гасло дурнуватим. Організатора вона не знала. Накритий стіл, судячи з розміру, чекав на близько двадцяти гостей; у їхньому одинадцятому «Б» було, здається, близько двадцяти шести учнів. Виходило, вдалося знайти майже всіх.

Свою згоду вона теж заздалегідь надіслала на електронну адресу із запрошення. Її саму навряд чи відшукали б, якби одного разу в торговельному центрі вона не зустріла колишню однокласницю й не обмінялася з нею адресами про всяк випадок. Мабуть, випадковості все-таки не випадкові.

Поки гостей було небагато. Оксанка вдивлялася в обличчя й розгублювалася: жодної людини не вдавалося впізнати. Її ж помітили відразу, тільки зацікавив присутніх насамперед одяг. За спиною виразно зашепотілися.

— Це ще що за опудало? Низи, видно, так і не захотіли прагнути кращого, обноски доношують. На таку зустріч — і припертися в цьому! За двадцять років дехто, виявляється, нічого не досяг. Навіть одяг із чужого плеча.

Оксанка озирнулася. Там стояли повнуватий чоловік із борідкою і дві жінки під сорок, у вечірніх сукнях, із хутром на плечах. Вона подумки пирснула: весна, нехай прохолодна, а вони в боа й горжетках. Чи ці хутряні шедеври називалися інакше? Як же кумедно часом вбиралися жінки.

Згадалося чиєсь зауваження про панянок, які вибилися з грязі в князі: після цього вони особливо люблять химерні вбрання. Тільки куховарських замашок із новоспеченої графині все одно не вибити. Оксанка не показала, що чула зневажливі слова. Надягла маску цілковитої байдужості.

— Друзі, я вас зовсім не впізнаю. Доведеться знайомитися спочатку. Скажіть, хто є хто?

Перевівши першу розмову на жарт, вона знову всміхнулася подумки. Схоже, однокласники прийшли похизуватися тим, чого досягли. Припущення підтвердилося на всі сто відсотків: нові гості прибували, і знайомство з кожним починалося з переліку матеріальних успіхів.

Один покликав усіх у двір помилуватися своєю дорогущою іномаркою. Заодно повідомив, що приїхав з особистим водієм. Інший окинув Оксанку зневажливим поглядом із голови до ніг і урочисто розповів про будинок неподалік столиці — майже замок. Ці двадцять років він, на відміну від неї, витратив на те, щоб досягти успіху і, звісно, багатства.

Зате обличчя нарешті стали впізнаваними. Оксанка раптом почала розуміти, хто перед нею, і напруження відпустило. Щоб не почуватися вже зовсім білою вороною серед ошатних людей, які жили цим парадом амбіцій, вона взяла з таці вино й тихенько влаштувалася осторонь.

Гостей зібралося вже майже стільки, скільки очікувалося. Скоро мали запросити до столу, чому Оксанка була б рада: вона встигла добряче зголодніти. Сховала кисті глибше в теплі рукави й оглянула залу. Миколи не було. Без нього ця затія дедалі більше здавалася помилкою.

На чужому святі життя їй було незатишно. Доводити нікому нічого не хотілося. Вважають, ніби вона нічого не досягла, — нехай вважають. Затівати суперечку було б і нерозумно, і собі дорожче. Від цих думок її відвернув шепіт, що пробіг серед гостей.

— Миколка Бондар таки вирвався з лап свого космосу! Чули, у двох останніх орбітальних польотах він брав якнайдіяльнішу участь?

— Ну ти в нас усе знаєш, — прошипіла яскрава білявка. — Дані не для кожного, а ти вже в курсі.

У школі знання її мало цікавили. Судячи з поведінки, і правил культурного спілкування вона відтоді особливо не навчилася. До Миколи першою з жінок кинулася саме вона: з вереском повисла в нього на шиї.

— Миколо, я тільки на тебе й чекала! Наша знаменитість, начальник комет і летючих тарілочок. Давай селфі зробимо, потім прибульцям показуватиму!

Власний жарт привів її в захват, вона голосно, заливисто розреготалася. Навколо Бондаря швидко зібралися решта. Йому тиснули руки, заглядали в очі, просили номер телефона. Дехто тримався розв’язно, поблажливо плескав по плечу…