Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

— Миколо, ти ж знаєш, у мене тепер в адміністрації становище теж не останнє. Будуть проблеми — звертайся.

В інших можливих покровителів знайшлися свої заслуги, проте завершували вони розповіді однаковою пропозицією звертатися по допомогу. Після цього галасу гості нарешті розсілися. Перші чарки наповнили поспіхом, щоб зняти напруження, яке ще залишалося.

Оксана опинилася просто навпроти Бондаря. Нав’язлива білявка, Світланочка, посадила його біля себе. За пару хвилин Оксанка зловила погляд Миколи. Він упізнав светр. Був приголомшений: сусідка по парті прийшла в ньому на зустріч випускників через двадцять років.

Через пів години за столом почали звільнятися місця: хтось пішов курити, хтось — припудрити носика. Микола відразу пересів до Оксанки.

— Сусідко по парті, ти ж не куриш? А на повітря вийти не хочеш? Давай трохи провітримося.

Надворі їх зустрів дрібний дощ. Обоє засміялися: знову та сама погода. Великі краплі ніби змивали недомовлене, що за довгі роки накопичилося між ними.

— Нам із тобою неодмінно дістається дощ, Оксанко. А светр ти, виявляється, зберегла… От уже чого не очікував. Знаєш, я потім намагався тебе розшукати. В університеті трохи втамував перший голод за фізикою й математикою, набив оскому — і згадав про тебе. Тільки мама сказала, що ти заміжня. Тут я й відступився, поринув із головою у свою науку.

— А я тебе недовго пам’ятала, Миколо. Закохалася тоді так, що землі під ногами не відчувала. Не йшла — летіла.

— І досі літаєш? Усе ще кохаєш його?

— На жаль. Помилилася я. Обпеклася.

— Мені теж дісталося, — зізнався Микола. — Горів, а потім від душі залишився самий попіл. Розумію, звучить кепсько, але говорити про це поки не можу. Ти краще скажи, навіщо вискочила в самому светрі? Ну й безпорадна ж! Зачекай на мене тут, принесу тобі одяг із гардероба. Потім договоримо.

Турбота про неї повернулася до нього так само природно, як колись у школі. Микола різко повернувся й поквапився всередину, а Оксанка залишилася, щільніше кутаючись у светр. Зараз їй хотілося обійтися без думок, побути в цій приємній розмові ще трохи. Людина, яку вона стільки років не бачила, як і раніше, була їй небайдужа.

Очікування затягнулося хвилин на десять. Микола не з’являвся, Оксанка встигла остаточно змерзнути. Повз раптом промчала білявка — та сама однокласниця, чиє ім’я знову вилетіло в неї з голови. З гарячково блискучими очима жінка збігла з веранди й закурила.

— Тобі допомога потрібна? — не витримала Оксанка.

— Чорт! — вилаялася та, втупившись у неї божевільним поглядом, і заголосила: — Бондар там, біля гардероба! Упав, не дихає! Швидку ми викликали, тільки вони ж можуть не встигнути… Лежить непритомний, білий, як штукатурка на стінці!

Оксанка негайно кинулася в ресторан. Ошелешені однокласники ще стояли навколо Миколи, який упав, коли вона, пробігаючи повз них, крикнула:

— Відійдіть усі! Не заважайте мені, я лікарка!

На застібку сумочки часу не пішло — вона розірвала її, добираючись до екстреного набору, який завжди носила при собі. Дістала одноразові рукавички, маску, стетоскоп. На зап’ясті Миколи світився розумний годинник; показники на екрані вже далеко відхилялися від норми, і нічого доброго в цьому не було.

Він був непритомний. Ниткоподібний пульс ледь удавалося вловити — так важко було відчути, що душа ще жевріє в цій людині. Поки Оксана займалася ним, за спиною й далі перемовлялися:

— Вона, виходить, лікарка… Хто б знав! Не дай боже Бондаря втратити. Наше космічне світило, така величина! Дивіться, реанімує його. По телевізору такі процедури показували. Хоч би відкачала.

Майже жодного відгуку на її зусилля не було. Оксана бачила: без сильнодійних препаратів не обійтися, а хвилин, що залишилися, може не вистачити. За тим, що вдавалося визначити без апаратури, вона припускала інсульт. Можливо, обширний крововилив, що загрожує життю. Наскільки постраждав мозок, покаже тільки МРТ; отже, треба якнайшвидше довезти Миколу туди, де зможуть обрати потрібне лікування.

Вона вихопила телефон із кишені й набрала колег.

— Оксана Савчук. Я в Радоліссі, — вона продиктувала адресу кафе. — Хтось із наших є поблизу? Тут надзвичайна ситуація. Ні, машина не підійде, не довеземо. Потрібен інший варіант, шукайте.

Білявка не стрималася від смішка навіть тепер.

— Ну так, зараз Савчук літак просто до ресторану подадуть…