Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

На неї відразу зашикали.

— Світланко, ти й у школі була зла та недолуга. Такою й залишилася. Нічого в людях не змінюється.

У відповідь зателефонували через кілька хвилин. Слухаючи колегу, Оксанка машинально кивнула, хоча той не міг її бачити.

— Звісно, полечу з ним. Тут навіть обговорювати нічого. Найближче придатне місце для посадки — приблизно за двісті метрів. Придумаю, як туди дістатися, люди допоможуть.

Сенс розмови однокласникам був незрозумілий. Навколо мляво перемовлялися, намагаючись розібратися, що вона збирається робити.

— Що це вона придумала? Швидку тепер не чекаємо? Дивіться, мерщій! Микола очі розплющив!

Він справді трохи розплющив очі. Оксанка зітхнула трохи вільніше: допомога все-таки подіяла, нехай із затримкою. Вона схилилася до нього. Микола намагався щось вимовити, але мова не слухалася; сил на цю спробу не вистачило. Він знітився і, змирившись, затих.

Тоді до зали ввійшов плечистий охоронець. Його гучний голос змусив Оксану обернутися.

— Хто тут Оксана Петрівна Савчук?

— Я.

Люди розступилися ще раз. Наступні слова охоронця почули всі:

— Ваш гелікоптер готовий. Проведу вас до стадіону, він сів там. Колеги зв’язалися з нами й передали, що час вирушати. У відділенні неврології на вас чекають.

Від подиву в залі стало тихо, але ненадовго: потім запитання й вигуки посипалися градом.

— Та що вона за людина? Якою треба бути лікаркою, щоб по тебе присилали особистий гелікоптер?

Оксана не збиралася нічого пояснювати. Швидко зібравшись, вона звернулася до присутніх:

— Чоловіки, нош у нас немає. Знайдіть щось, на чому можна перенести Миколу до гелікоптера. Самому йому рухатися не можна, знадобиться імпровізована лежанка. Дівчата, хто пам’ятає, у чому він прийшов? Верхній одяг треба забрати. І перевірте його місце за столом, раптом там залишилися особисті речі. Зараз будь-яка дрібниця може нам стати в пригоді.

Доручення виконували беззаперечно. Поки одні шукали одяг, а інші — заміну ношам, приїхала швидка. Вигадувати лежанку більше не довелося. Лікар прибулої бригади відразу звернувся до Оксани:

— Не впізнаєте мене? Ми нещодавно разом були на великій аварії на трасі. Ви тоді врятували дівчинку, яку вже вважали загиблою, ніхто не вірив, що можна допомогти. Для мене честь знову працювати з вами. Що накажете, колего?

За ношами до стадіону рушила ціла процесія. Гелікоптер уже чекав, і на борту був її помічник. Оксанка не помічала супроводу: притримувала штатив із крапельницею, що підтримувала стан Миколи. Потрібні препарати, на щастя, знайшлися в бригади швидкої. Світланочка йшла поруч, несучи його плащ.

Уже в гелікоптері Оксана перевірила кишені плаща. Звідти випала візитка Бондаря. На звороті, крім адреси, було написане одне слово: «Кася». Ця знахідка її спантеличила. Схоже на ім’я — можливо, домашнього улюбленця Миколи, який зараз залишився сам. Якщо так, цим теж доведеться зайнятися, але згодом.

Поки що вона повернулася до обов’язків старшої лікарки. «Дім. Милий дім», — подумала Оксанка. Понад десять років вона працювала в санітарній авіації. Тепер подумки просила свій дім допомогти врятувати дорогу їй людину й обіцяла відплатити любов’ю.

Лопаті шуміли, знайома кабіна оточувала її звичними речами, і відчуття дому ставало цілком справжнім. Такому оснащенню міг позаздрити будь-який реанімобіль. Усе необхідне тут було; від неї та напарника вимагалося зберігати самовладання, хоч би що сталося. Їхня дружна бригада з цим справлялася.

Фельдшер у рідкісні перепочинки між рейсами любив жартувати. Згадував «Весілля» за Чеховим і героя, який торочив: «У Греції все є». Перед журналістами та іншими зацікавленими напарник робив урочисте обличчя й переробляв знайомий вислів на свій лад:

— Для реанімації все передбачено, дефібрилятор теж є. Пацієнта покладемо на вакуумний матрац. Ліки, витратні матеріали — під рукою, апарат штучної вентиляції легень на місці. А система експрес-аналізів — наше все! У цій маленькій Греції знайдеться все, що знадобиться.

Оксана не любила інтерв’ю після складних перевезень. Тут він теж виручав її: ставав серйозним і відповідав за двох.

— Так, щойно доправили вагітну жінку, яка постраждала на пожежі. Небезпека для неї та дитини вже минула. Стихійні лиха — наша стихія, — каламбурив він. — Утім, техногенні аварії та надзвичайні події теж.

За жартами стояв першокласний фахівець. Молодий і спритний, він умів працювати в тісній кабіні, незважаючи на вібрацію та шум. Оксана могла покластися на нього: її права рука, її надійне плече…