Оксана прийшла на зустріч випускників у старому одязі, але здивування однокласників перервала поява охорони

І зараз він уже під’єднав Миколу до всієї необхідної апаратури. Підбадьорливо потиснув їй руку.

— Оксано Петрівно, ви самі на себе не схожі. Бачу, тут щось особисте. Я з вами.

Вона знову перевірила тиск і пульс. Терпимо. Довезуть. Коли передадуть Миколу досвідченим лікарняним фахівцям, можна буде повернутися до візитки й незрозумілого імені. Сам Бондар знову був непритомний; зараз він нічого не зміг би розповісти про Касю.

У відомій на всю країну лікарні все відбувалося швидко й злагоджено. Миколу повезли на діагностику, і лише тоді Оксанка змогла видихнути. У кімнаті для родичів та супроводу вона навіть устигла випити кави.

— Їдь, рідний, — сказала вона фельдшерові. — Дякую, що так швидко відгукнувся. У мене попереду ще два дні відгулів, далі впораюся сама.

Стомлений, скуйовджений помічник поїхав. Оксана залишилася сама зі своїми почуттями й думками. Знову поверталася фраза: «Випадковості не випадкові». Вона думала про те, що могло б статися з Миколою, якби вона не прийшла на цю зустріч.

Настінний годинник і далі відлічував хвилини. За очікуванням вечір перейшов у глибоку ніч, решта відвідувачів майже всі розійшлися. Приблизно через три години перед нею з’явився лікар Бондаря.

— Добрий вечір, Оксано Петрівно. Сьогодні ви залишилися, не поїхали зі своєю бригадою. Родича привезли? Щодо інсульту ви мали рацію, але непритомнів він увесь час з іншої причини. Розірвалася аневризма. Найімовірніше, пацієнт навіть не знав, що вона в нього є. Ви дивом його врятували: якби запізнилися ще на кілька хвилин, оперувати було б пізно.

Оксанка тривожно схопилася.

— Що з ним зараз? Ви вгадали, колего, він мені дорогий. Я залишуся тут, поруч із ним.

— Ось цього не треба, Оксанко, — відповів лікар.

Його погляд потеплішав. У цій затишній кімнаті йому довелося побачити незліченну кількість людей, і кожен хотів бути ближче до того, чиє життя висіло на волосинці. Оксану він знав уже кілька років: вона часто доправляла пацієнтів санітарною авіацією. Зараз же була сама не своя, і йому хотілося її підбадьорити.

— Миколу ввели в штучну кому. Ви розумієте, чому зараз це найкраще рішення. До реанімації вас пустять, звісно, тільки не відразу. Подивіться на себе: ледве стоїте, очі заплакані й запалені. Ніколи ще не бачив вас такою. Давайте розумно розпорядимося часом: поїдете додому на кілька годин, відпочинете. Я закінчую о дев’ятій ранку, але можу затриматися. Почекаю стільки, скільки буде потрібно.

Ще на слові «аневризма» Оксанка відчула, як земля йде з-під ніг. Вона не могла зрозуміти, невже Микола нічого не знав. Однокласники говорили про серйозність його роботи; він щодня, щогодини навантажував мозок.

Оксана намагалася не обманювати себе. З першої хвилини їхньої зустрічі від Миколи йшло таке невдаване тепло, що в неї всередині наче луснула струна. Зараз їй було байдуже, як склалося його особисте життя. У тяжкий час вона побуде поруч — другом, тією самою сусідкою по парті, яка невідомо навіщо берегла його пухнастий светр двадцять років.

Вона відігнала ці думки й знову зосередилася на словах лікаря. Він і далі втішав її:

— Є добрі новини. Цей інсульт я радше назвав би мікроінсультом. Крововилив дав усі зовнішні ознаки, але важливі судини пошкодити не встиг. Шанси одужати й повернутися до здорового життя в нього є. Я уважно вивчив дані: людині лише тридцять вісім років, попереду ще повноцінне життя. Завдяки вам зможе святкувати два дні народження на рік. У сорочці народився — інакше як пояснити, що ви опинилися поруч?

Лікар закінчив і поспішив до інших пацієнтів. Оксанка вирішила дослухатися до поради. Нічні чування були для неї звичними, проте раніше за ними не стояли цей біль, ця тривога за близьку людину. Вона віддала собі знайому команду: «Додому й спати».

Але тут повернувся невиразний неспокій. Кася. Треба з’ясувати, кому належить це ім’я і навіщо Микола, вочевидь, постійно носив із собою візитку з таким написом.

Нічна столиця не спала. Умите весняним дощем, місто ніби протяжно зітхало перед новим світанком. Ночі ставали коротшими, дні — довшими; уже співали птахи, небо світлішало, і сонце ось-ось мало викотитися над містом.

Оксанка любила цю пору: зазвичай тоді завершувалося її добове чергування. Перехожих поки було небагато, переважно ті, кому належало рано починати роботу. До відкриття метро залишалися лічені хвилини…