Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

Голос був до болю знайомий. Невже Артем за три роки нарешті зібрався приїхати? Добре хоч Вірочка сьогодні не ув’язалася за нею: зараз зустрічатися з татусем їй ні до чого. Оксана не розуміла, що йому знадобилося і чому не можна було хоча б зателефонувати.

Вона випурхнула із саду — спітніла, розпатлана, у забрудненій робочій куртці, спортивних штанях із витягнутими колінами та калошах.

— Яка зустріч! — Оксана помахала колишньому чоловікові. — Не міг попередити?

— Привіт, Оксано. — Артем мляво всміхнувся, оцінювально розглядаючи її. — То ви тут живете?

— Припустімо. Тебе щось бентежить?

— Ні. Де Віра?

— Про дочку згадав? Три роки збирався, молодець. Тільки її вдома немає, справи в неї. До школи готується. Цього року піде до першого класу, якщо ти ще пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. Тому й приїхав.

— А Інна? — Оксана примружилася. — Ти без неї?

— Вона в машині. Спершу нам із тобою треба поговорити без сторонніх.

— Ну, кажи. Про що?

— Може, усе-таки впустиш? — Він відвів погляд.

— Заходь, — кивнула вона, штовхаючи двері.

— Так, небагато, — зауважив Артем, озираючи скромне помешкання. — Моя дочка росте ось у цьому?

— Моя дочка, — поправила Оксана. — І умови тут нормальні. Що не так?

— Не знаю… Порожньо, ніякого затишку, все старе.

— Зате своє. Артеме, викладай, навіщо з’явився. По очах бачу: щось задумав. Тільки швидше, у мене роботи вистачає.

— Як і раніше, возишся зі своїми квітами? — всміхнувся він.

— Так. І виходить непогано.

— По дому не скажеш. — Він знову окинув поглядом кімнати. — Та це ж халупа, Оксано. Хіба можна так жити? Гаразд, слухай. Я ухвалив рішення, яке тобі навряд чи сподобається. Але треба подумати про дочку: вона заслуговує на краще життя, ніж животіння в цій глушині. Знаю, не навідував її. І все ж я батько. Хочу, щоб Віра жила зі мною.

— У тебе? — Оксана ледь не вдавилася. — Температури немає? З якого дива ти вирішив, що я віддам дочку? Ти їй ніхто, донор біоматеріалу. Раптом захотілося стати зразковим татусем? Ви ж з Інною збиралися народжувати свою дитину.

— Не виходить у нас. У неї серйозні проблеми по жіночій частині, навіть ЕКЗ пробували. А стати матір’ю їй хочеться, уже про дитбудинок заговорила. Я подумав: навіщо нам чужа дитина, коли в мене є дочка?

— Ти з дуба впав? Вірочку я не віддам, і ніхто тобі її не віддасть. До чого тут ваші труднощі? Це дівчинка, не звірятко, не іграшка, яку можна передавати з рук у руки. Гаразд, ти батько, але Інна їй чужа тітка. Бачитися я не забороняю — у визначений час, краще в мене. І справа не лише в тому, чого хочу я. Віра прийме тебе після стількох років мовчання? Ти їй потрібен? Для тебе минуло три роки, а для неї — ціле життя. Повертайся додому. І більше не заводь таких розмов, якщо не хочеш неприємностей.

— Іншої відповіді я й не чекав, — усміхнувся Артем. — Тільки закон на моєму боці. Я вже говорив з адвокатом: він вважає, що суд ти програєш. Житло жахливе, нормальної роботи немає. У нас велика квартира, гроші, усе для дитини. Навіть із гімназією вже домовилися. Не доводь до сварки, Оксано, погоджуйся. Я тобі добре заплачу. І до Віри приїжджай скільки завгодно.

— Знаєш що, — вона примружилася, стиснувши кулаки, — у неї самої спитай, з ким і де вона хоче жити. Ходімо.

— Куди це?

— До Віри.

Оксана вийшла, навіть не озирнувшись. Артем рішуче рушив слідом. Біля машини він кивнув Інні, яка вже вибралася назовні: мовляв, усе гаразд.

Дорогою Оксана йшла, не озираючись. Звернула до річки й зупинилася біля високого красивого паркану.

— Оце хоромина! — присвиснув Артем. — Хто тут оселився? Треба ж було багатійчикам забратися в таку глушину.

— Заходь. — Вона відчинила хвіртку. — Почекай тут, покличу Віру.

— А, вона в подружки? Непогано влаштувалися.

Оксана швидко піднялася на ґанок, але у дверях зіткнулася з Віктором. Він перехопив її.

— Що сталося? О, у нас гості?

— Таких гостей поганою мітлою гнати треба, — прошипіла вона. — Вірочка де?

— Грається в саду. Покликати її?

— Ще чого! У нас тут дочку відібрати зібралися.

— Хто? Що ти таке кажеш? — Віктор аж побагровів.

— Он, із міста завітали. — Оксана кивнула на Артема.

— Побудь тут. Я сам із ним поговорю.

Віктор зійшов із ґанку й попрямував до спантеличеного Артема. Вони довго про щось говорили, але Оксана не могла розібрати жодного слова. Зате з обличчя колишнього чоловіка вона зрозуміла: Артем лишився в дурнях. Нарешті Віктор виставив його за паркан і з гуркотом зачинив хвіртку.

— Про що ти з ним говорив? — спитала Оксана, тремтячи всім тілом.

— Попередив: ще раз заявиться — пошкодує. Пояснив, що ти заміжня, Віра — моя дочка, а йому пора під три чорти. Нехай і свого адвокатишка теж посилає лісом. Захоче судитися — нічого в нього не вийде.

Заплющивши очі, Оксана притулилася до чоловіка. Її ще трусило від гніву й обурення, але спокійний стукіт його серця потроху вгамовував це тремтіння.

Тепер їй було байдуже, що зробить Артем. Вона знала: Віктор не дозволить скривдити ані її, ані Вірочку. Це життя належить лише їм трьом.