Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

Потім ресторани почали зазнавати серйозних збитків. Один Вікторові довелося закрити, і того року лише Оксана його підтримала. Цією підтримкою вона остаточно завоювала його серце.

— Та кинь ти все це, — сказала вона, притулившись до його плеча. — Один закрив, закрий і другий. Радості ж від них уже немає, хай інші цим займаються. Ти тут живеш, став справжнім фермером. Такій справі не можна віддаватися впівсили. То мчиш до міста, то тут метушишся, ще й книжки пишеш. За двома зайцями поженешся — жодного не впіймаєш. Вгамуйся вже, Вітю. Нам ця земля потрібна. Розводь птицю, а буде вільний час — пиши. На життя вистачає, у мене теж справа пішла вгору. Виявилося, саджанці я вирощую не гірше за маму. І мої тропіки в тебе процвітають. Бачив, скільки замовлень і на екзотику, і на звичайні яблуні? Без ресторанів проживемо. Ти ж сам обрав сюди приїхати. Хотів би й далі ресторанами займатися — змінив би місто, якби так боявся колишньої дружини.

— Не боюся я її, — насупився Віктор. — Тільки відчуваю, що вона доклала руку до моїх збитків.

— Ну й хай далі біситься. Закрий справу, нехай вважає, що домоглася свого. Тобі легше стане. Насправді тобі треба перемогти себе. Хіба тобі зараз погано?

— З вами — погано? — Він обійняв Оксану. — Ви і є моє життя. І ця невеличка ферма, і твій сад, і Вірин сміх.

Потроху сварки між ними припинилися. Разом вони прожили вже два роки.

Одного літнього вечора Віктор нарешті наважився заговорити про весілля. Він дочекався, поки Оксана вийде з пташника, і стояв перед нею червоний до кінчиків вух, а потім так несподівано й незграбно опустився одним коліном просто в багнюку, що вона засміялася. Віктор витяг із кишені каблучку й покрутив її в пальцях, наче не знаючи, як тепер продовжити.

— Виходь за мене, Оксано.

— То ось як це робиться! — Вона відсунула відро й опустилася поруч. — А куди поділися свічки? Музика?

— Не так ти собі уявляла? — зніяковів він.

— На мою думку, це набагато романтичніше, ніж урочисті промови в дорогому ресторані. Тільки ти певен? Ти ж мене знаєш, характер у мене сварливий.

— Через цей характер і наважився, — відповів Віктор, повертаючи каблучку в пальцях. — До того ж усе село вже шепочеться: живемо в гріху.

— У гріху! — пирхнула Оксана. — Тільки дай їм чужі кістки перемити.

— Я без жартів, Оксано. Два роки живемо як подружжя. Давай уже станемо ним. Що б не сталося, я хочу лишатися з тобою. І Вірочці потрібна повноцінна сім’я. Вона для мене давно не «як дочка» — вона моя дочка. Одружимося, я оформлю усиновлення, і більше до цього питання повертатися не доведеться. Навіть ферму назвемо: «Гончар і компанія». Або «Гончарі», обирай.

— Ну й дурень же ти, — Оксана клацнула його по носі. — Звісно, я згодна. Після нашої зустрічі все моє життя стало іншим. А для Віри кращого тата годі й шукати. Рідний батько став чужим, зате ти, чужа людина, полюбив її як свою. Тут уже не доводиться сумніватися в почуттях. Але навіщо тобі те весілля? Нам і так добре.

— Знову сперечаєшся! — Віктор удавано надувся. — А я, між іншим, не збираюся на цьому зупинятися. Вірочка — це початок. Хочу, щоб у нас була ціла юрба дітлахів, хочу все життя прожити з вами. Невже не зрозуміло?

— Зрозуміло, телепню, все зрозуміло. — Вона притулилася до нього й простягнула долоню. — Давай уже свою каблучку.

На початку жовтня Оксана вирушила до старого будинку викопувати підрослі саджанці груш. Там вона давно влаштувала літній розсадник: випробовувала нове, поралася з посадками й вкладала душу в кожну травинку, у кожен кущик. Того дня вона працювала в саду, коли з дороги наполегливо засигналили. Сигнал повторився — так, наче хтось вирішив неодмінно докликатися господарів.

— Кого там чорти принесли? — пробурчала вона, витираючи піт із чола. — Гуде й гуде. Ніхто з покупців на сьогодні не домовлявся.

— Гей, господарі, ви вдома? — долинуло вже з подвір’я.

— Господи! — Оксана відкинула лопату…