Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

— Та коли ж це припиниться! Заткни її нарешті! — Артем схоплювався з ліжка слідом за дружиною, яка, ледве тримаючись від недосипу, знову йшла заспокоювати дочку.

— Артеме, як ти можеш так казати? — зітхала Оксана. — Вона маленька. Усі через це проходять. У тебе теж зуби різалися, і в мене. Немовля не перестане плакати за наказом.

— Та начхати мені! Дай їй якісь ліки. Я й без того не висипаюся. Тобі добре: сидиш удома, будь-коли можеш прилягти. А я потім на роботі як сонна муха.

— Ось воно як, виявляється! — обурилася вона. — На твою думку, я тут цілими днями байдики б’ю? У мене вільної хвилини немає. Від плачу теж голова розколюється, тільки я не скаржуся. Якби ж усе можна було вирішити ліками! Ти ж обіцяв попросити Світлану Петрівну допомогти. Вона найбільше за всіх онуків хотіла. Куди тепер поділися її обіцянки?

— Мама, між іншим, стільки всього Вірі купує, — пирхнув він.

— Наче ми самі не можемо купити. Мені допомога потрібна, а не ще одні комбінезони й іграшки. Її ніхто за язика не тягнув. Сама повторювала: «Ви тільки народіть, а я вже підсоблю». Свою маму я б покликала, та вона далеко. А твоя через два будинки живе, не працює. Салони краси, розмови з подругами — ось усі її заняття. Я ж лише на пару годин прошу, Артеме. Хіба це багато?

— Багато. А що ми в її квартирі живемо, ти забула? Це, на твою думку, не допомога? Чи хочеш до тісної орендованої халупи? Можна ще до тебе поїхати. Як там село називається — Березівка? Для дитини саме те місце: поля, городи, довкола п’яничня й туга.

— Я звідти, — скривджено відповіла Оксана. — Виходить, мене погано виховали? І неправда, що там усе так. Ти вже на особистості переходиш, а я сваритися не хочу. Мені з дівчинкою теж важко, я прошу хоч трохи допомогти. Давай знайдемо няню на пару годин на день? Вона за Вірочкою пригляне, а я посплю.

— Чим платитимеш? — засопів Артем. — Вийдеш працювати — тоді будь ласка.

— Ще рано, любий, — спробувала пом’якшити розмову дружина. — Донечці зараз передусім мама потрібна. І татове тепло теж. Я розумію, тобі важко кілька разів за ніч вставати. Потерпи трохи, це минеться.

— Авжеж, минеться, — важко зітхнув він. — Зуби вилізуть — живіт почне боліти. Потім застуди підуть.

— А ти думав, буде легко? — Оксана погладила його по щоці. — З дітьми важко, але й щастя від них стільки… Ти ж хотів дитину.

— Хотів.

Причину його злості Оксана знала: Артем чекав на сина. Світлана Петрівна теж мріяла саме про онука й після народження дівчинки відразу віддалилася, уникала зайвий раз заходити. Дурне, образливе розчарування чоловік чомусь зганяв на дружині.

Оксана розуміла: прихильність Артема найпростіше було б повернути, народивши другу дитину, хлопчика. Але до нової вагітності вона зовсім не була готова. До того ж ніхто не міг обіцяти, що знову не народиться дівчинка. Вона терпіла неприязнь і чекала, сподіваючись, що чоловік зрозуміє свої помилки, прийме Віру і щастя повернеться.

Натомість Артем віддалявся. Тепер йому не подобалося, як дружина виглядає, як погано дочка вимовляє слова, як мало схожа на нього самого.

— Я вирішив перевірити батьківство, — заявив він якось.

Оксана відразу зрозуміла, чия це думка. Останній прихід Світлани Петрівни ледь не закінчився скандалом: уже виходячи, та наче мимохідь зауважила, що Віра не схожа ні на кого з батьків. Артем тоді лише всміхнувся. Наступні два дні ходив чорніший за хмару, перш ніж заговорити.

— Ти серйозно? — ахнула Оксана. — Вірочку вважаєш чужою? У мене, крім тебе, ніколи нікого не було. І зараз немає!

— Усі ви одне й те саме торочите, — він грубо відштовхнув дружину. — А чоловік потім усе життя ростить чужу дитину. Не тримай мене за дурня.

— З чого ти це вигадав? — Вона опустилася на стілець, уже розуміючи марність суперечки.

— Подивися на неї. Ми обоє темноволосі, а вона світленька. У нас очі блакитні та сірі, у неї карі. І взагалі в обличчі нічого мого.

— Артеме, діти змінюються. Я теж була світленькою, потім волосся потемніло. А очі? Віра — викапана моя мама. У родині риси й через покоління передаються.

— От якби вона була викапана моя мама, я б мовчав. Що Віра твоя — тут питань немає. А чи моя?

— Як у тебе язик повертається…

— Давай без сварки, — перебив Артем. — Боятися нічого — погоджуйся на тест. Мені треба переконатися.

— Переконатися? Тобто всі ці роки я тебе обманювала? Люди в шлюбі мають довіряти одне одному, Артеме.

— Довіряй, але перевіряй. Можеш не погоджуватися, я все одно перевірю. І не дай Боже виявиться…

— Перевіряй! — Оксана схопила футболку зі спинки стільця й жбурнула в чоловіка. — А коли зрозумієш, що помилився, що робитимеш? Вибачишся? Почнеш краще ставитися до нас із дочкою?

— Я й зараз нормально ставлюся…