Після розлучення Ірина влаштувалася покоївкою, але господар попросив її зіграти наречену на вечері заради важливої угоди

— Не хочеш попрацювати з дітьми? Ти професійна музикантка, фахівчиня. Такі люди їм потрібні. Допомогла б довести нашу розробку до досконалості.

— Ви… ти серйозно? — Іра завмерла.

— Цілком. А може, й руку вдасться вилікувати, тоді знову вийдеш на сцену.

Вона повернулася до вікна. Над нічним містом, у світлі ліхтарів, кружляв тополиний пух, що невідомо як сюди дістався. Ірина раптом відчула себе такою самою пушинкою: вітер життя підкидав її, підхоплював і ніс кудись далі.

— Мамо, мені потрібно тобі дещо розповісти, — сказала Ірина, сідаючи навпроти Світлани Андріївни.

— Що сталося? До речі, маєш чудовий вигляд. Як справи на новій роботі?

— Чудово. Через пару місяців запускатимемо тестові зразки для фокус-групи. Хлопці добре попрацювали. І рука загоюється, — усміхнулася вона. — Після операції вже місяць минув. Лікарі вважають, що ймовірність повного відновлення рухливості пальців висока. Отже, скоро зможу грати. Навіть не повіриш: віолончель, яку Коля подарував улітку, досі стоїть невипробувана.

— А з Ковальчуком що у вас? Сорока на хвості принесла: начебто зібрався одружуватися.

— Сорока? — примружилася Іра.

— На твоїй роботі це, звісно, не позначиться. Тільки мені здавалося, що він тобі подобається. Не ревнуєш?

— Подобається, мамо. Дуже, — засміялася донька. — Саме про це хотіла поговорити. Сорока твоя не помилилася: Микола освідчився.

— Кому? — Світлана Андріївна примружилася.

— Мені, — Іра простягнула руку з каблучкою. — Ми вирішили: якщо в цьому темному лісі зустрілася споріднена душа, немає чого далі кожному блукати на самоті.

— Не може бути! — ахнула мати. — Коли встигли? Знайомі лише пів року, а близько спілкуєтеся ще менше. Може, поспішаєте?

— Так склалося, — зітхнула Ірина. — До того ж час підтискає.

— Який іще час?

— Володимир Семенович ніяк не заспокоїться: усе мріє потанцювати на нашому весіллі. А вересень закінчується.

— Отже, знову не по-справжньому? Знову гратимете?

— Ні, мамо, — Іра обійняла її. — Тепер усе по-справжньому. Я кохаю Миколу. І він мене, здається, теж. Упевнена, цього разу в нас вийде.

Вона відчула, що мати плаче, і стала гладити її по голові. Знала, що це радісні сльози, але все одно лагідно повторювала, що все буде добре.

У відчинене кухонне вікно долинула музика: хтось увімкнув у машині другий концерт Шнітке для віолончелі. Почувши його, Іра відчула, що тепер рухається в правильному напрямку.

Життя теж буває грою. Іноді людина надягає маску, щоб когось у чомусь переконати. Але частіше, захопившись своєю роллю, завдяки цій масці починає краще розуміти саму себе.