Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їїній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Вдома Віктор Петрович зв’язався з лікарнею, попередив, що на роботу не вийде, і зібрався до матері. Люда поїхала з ним. Їх ніхто не кликав, але чужою людиною Зоя Федорівна для них не була.

До столиці вони дісталися вже глибокої ночі. Дорога до селища, де стояв котедж батьків Віктора Петровича, остаточно виснажила обох. Він залишив машину біля паркану, і вони з Людмилою вийшли до воріт. Майже в усіх вікнах двоповерхового будинку горіло світло. Віктор Петрович застиг, дивлячись на нього: від думки, що могло статися найстрашніше, ставало не по собі.

— Вітю, ходімо, — Людмила обережно торкнулася його руки.

Чоловік кивнув і натиснув кнопку на залізній огорожі.

— Хто там? — озвалася Світлана.

— Це ми, донечко, — схвильовано відповіла Людмила Петрівна.

— Мамо! Тату! Заходьте!

Ворота відчинилися. Подвір’я зустріло їх колишнім добробутом: охайні клумби вздовж кам’яних доріжок, альтанка під плющем, невеликий басейн. Усе залишалося таким, яким було за батька. За прислугою й порядком Зоя Федорівна стежила сама.

З прочинених дверей будинку різко війнуло ліками. У передпокої назустріч батькам кинулася Світлана, стомлена, розгублена.

— Де вона? — спитав Віктор Петрович, обіймаючи доньку.

— Нагорі, у спальні. На другому поверсі, другі двері…

Світлана вказала на сходи й урвалася. Навіщо пояснювати батькові дорогу в будинку його батьків, якщо він і так пам’ятав тут кожну кімнату? Він підбадьорливо стиснув її тонкі плечі й поспішив нагору. Багато років Віктор Петрович сюди не приїздив, але нічого не забув.

Біля ліжка Зої Федорівни стояв чоловік середніх років у білому халаті. Вона сама лежала із заплющеними очима, до руки була підведена крапельниця. Віктор Петрович підійшов до лікаря, тихо назвався.

— Що з нею?

Відповідь пролунала таким самим пошепки. Віктор Петрович слухав, і обличчя його витягувалося.

— Тоді чому вона вдома? Її треба до лікарні, — заговорив він голосніше. — Так залишати не можна. Зараз викличу бригаду.

— Навіть не думай, — неголосно, але твердо сказала мати. — Помирати я хочу тут, удома. Не в лікарні.

Вона розплющила очі й подивилася просто на сина. Він кинувся до ліжка.

— Мамо, чому ти нічого не сказала? Діагноз же ще рік тому поставили!

— Тому й не сказала: вже тоді знала, що допомогти неможливо, — стомлено прошепотіла Зоя Федорівна. — Я колись за цією хворобою докторську захищала.

— Але ж мені могла сказати…

— Якби хотів дізнатися — сам зазирнув би в базу.

У її голосі не чулося ні образи, ні докору — лише спокійна констатація. Віктор Петрович опустив голову. Рік видався для нього таким важким, що він випустив матір із поля зору. Раніше він стежив за її станом за медичними базами, а весь останній рік жодного разу туди не заглянув.

— Пробач мені, мамо.

— Не треба себе мучити. Ти ж не гірше за мене розумієш: і рік тому рятувати було вже запізно. Усе йде своєю чергою. А я втомилася. Добре хоч онуку перед смертю побачила. Дарма я так із нею… Дівчина в нас хороша, лікаркою стала, династію продовжує. І твоя Люда нічого з того, що я їй наговорила, не заслужила, — вона перевела подих. — Ти правильно влаштував своє життя, сину. Це ми з батьком тебе не зрозуміли. Тепер уже не переробиш. Я в усіх вас хочу попросити пробачення. Люда приїхала з тобою?

— Так, вони зі Світланою внизу.

— Поклич їх до мене.

Невдовзі біля ліжка стояли всі троє. Лікар залишив родину наодинці, тактовно вийшовши зі спальні.

— Рідні мої, пробачте, що стільки років не підпускала вас до себе, — тихо почала Зоя Федорівна. — Ми з батьком, сину, завжди знали про твої успіхи. У столиці ти міг би досягти більшого, звісно. Але й без неї не здався, не пропав. Ми тобою пишалися. Тільки гординя не дозволяла заговорити першими. Людо, ти й дружина хороша, і вчителька чудова. Наш син із тобою щасливий, ми це знали. Світлано, Світланочко… Єдина наша онучка. Не дали ми тобі любові, пробач нас. Дурні були ми з Романом — самі себе такого щастя позбавили. А ти пішла за нами в медицину. І так схожа на батька. Соромно мені за ті слова, які я тобі сказала…