Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їїній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Вона замовкла й слабко простягнула вільну від крапельниці руку. Світлана схлипнула, присіла поруч на ліжко й узяла бабусину долоню.

— Бабусю, я зла не тримаю. Це вже позаду, не мучся. Ми тепер поруч, упораємося разом. Ти ще одужаєш.

— А сама віриш? — Зоя Федорівна ледь усміхнулася й зітхнула. — Кілька днів мені лишилося, Світлано, щонайбільше. Хочу встигнути виправити хоч щось. Усе, що маю, подарую тобі. Сину, ти не ображайся. Мені здається, так справедливо. Онучка в столиці живе, квартиру винаймає, а матиме свій особняк.

— Я згоден, мамо. Тільки не говори про себе так, наче тебе вже немає.

— Я тверезо дивлюся на речі. Завтра запроси нотаріуса й кого ще знадобиться для оформлення. Хочу, щоб із документами все було правильно. І щоб онучка могла згадати мене добрим словом.

Світлана була так приголомшена рішенням бабусі, що не відразу знайшла відповідь.

— Я ж уже сказала: поганого не пам’ятаю. Навіщо зараз дарча? Тобі треба берегти сили.

— Для чого мені їх берегти? — знову слабко всміхнулася Зоя Федорівна. — Ідіть відпочивати, дорогі мої. Вітю, ти знаєш, кого в якій кімнаті влаштувати.

Обійнявши її по черзі, вони вийшли. Лікар сказав:

— Покличу доглядальницю, вона внизу. Я поїду додому, а вранці повернуся, подивлюся, як Зоя Федорівна.

Віктор Петрович погодився. Він був хірургом, а матері тепер потрібна була інша допомога. Родина розмістилася в сусідніх кімнатах. Усі заснули з тривогою.

Уранці Зої Федорівні стало трохи легше. Чекаючи на юристів, вона попросила доглядальницю допомогти привести себе до ладу. Запрошені Віктором Петровичем фахівці приїхали близько полудня; оформлення дарчої та решти документів почалося того ж дня, а тривало кілька днів.

Віктор Петрович і Людмила Петрівна повідомили на роботі, що будуть відсутні, і весь цей час залишалися поруч із Зоєю Федорівною. Світлана приїжджала, коли була потрібна, хоча роботу в клініці ніхто за неї не скасовував. На незручності вона не скаржилася. Про спадщину дівчина майже не думала: їй хотілося провести з бабусею стільки часу, скільки ще залишалося. Світлана щиро тривожилася за неї й розуміла, що кінець близько.

Вони часто проводили вдвох довгі години у спальні. Вмостившись вище на подушках, Зоя Федорівна згадувала своє життя, розповідала про роботу. Світлана слухала з цікавістю — скільки ж бабуся знала! Ділилася й своїми випадками з практики, а та часом давала слушну пораду.

Якось розмова перейшла на особисте життя онучки.

— Вчимося ми, лікарі, без кінця, а на себе часу не лишається, — сказала Зоя Федорівна. — Досі дивуюся, як ми з Романом при цьому зуміли познайомитися.

— І як же?

— На науковій конференції. Він випадково перекинув на мене склянку води. Я страшенно розсердилася, потім заспокоїлася. З конференції Роман мене вже проводжав. Пізніше зізнався: спершу вирішив, що йому трапилася мегера. А за пів року ми одружилися. Обоє лікарі… Це наш Вітя знайшов свою долю поза медициною. А в тебе, Світланочко, хтось є?

— Є, — усміхнулася Світлана. — Нещодавно познайомилися.

— Як звати?

— Максим.

— Теж лікар?

— Ні, у нього автобізнес. Точніше, салон належить батькові, а Максим ним керує.

— Торгаш, виходить, — хмикнула бабуся.

— Ну чому відразу торгаш? — Світлана ніяково засміялася. — Він продажем автомобілів займається.

— Тобі вирішувати, — стомлено кивнула Зоя Федорівна. — Головне, щоб ти була задоволена. Я більше не втручатимуся у ваше життя. Досить, і так накоїла справ. Допоможи мені влягтися, онученько, та йди. Спати хочу.

Світлана прибрала зайві подушки, допомогла бабусі вмоститися зручніше й побажала доброї ночі. Біля самих дверей її зупинив тихий голос:

— Познайомиш мене хоч?

— З ким? Із Максимом? — обернулася Світлана.

— Із ним. Хочеться подивитися, що він за людина.

— Тоді завтра після роботи приїдемо разом. Побачиш, він тобі сподобається.

Та на світанку Зоя Федорівна уві сні пішла до свого Романа Андрійовича. Доглядальниця, яка ночувала поруч, виявила, що вона вже не дихає.

Після смерті Зої Федорівни почалися клопоти й прощання. На похорон приїхав Максим — підтримати Світлану. Знайомитися з її батьками в такий день було зовсім недоречно, але сталося саме так: високий, кремезний молодик з’явився вже на кладовищі, тримався біля Світлани й коротко висловив Вікторові Петровичу співчуття…