Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Навіть революція не похитнула авторитету кам’янських конярів. Після приходу більшовиків частина керівників господарства поспіхом виїхала, але робітники залишилися. Учорашні конюхи почали керувати стайнями, їхні дружини вивчилися на ветеринарів, і Кам’янка перетворилася на передове конярське господарство молодої країни Рад.

Залізниці давно перетнули країну, паровозів і машин ставало дедалі більше, та передбачення особливо завзятих прихильників технічного прогресу не справдилися: потреба в конях не зникла. Радянському Союзу потрібно було брати участь у міжнародних виставках і показувати світові свої досягнення. Кінний завод «Світанок» став одним із предметів гордості країни.

Предки Віктора працювали там іще до революції. На початку тридцятих років його діда Степана, тоді молодого чоловіка, направили на партійне навчання, після якого він обійняв посаду директора головного підприємства Кам’янки. Повноваження йому надали такі широкі, що навіть голова колгоспу часом не наважувався з ним сперечатися.

Степан Григорович поставився до призначення відповідально. Він днями й ночами пропадав на кінному заводі та багато вимагав від працівників. У Кам’янці навіть з’явилося прислів’я: директор любить коней дужче, ніж людей.

— Неправда, — заперечував Степан Григорович. — Вони безсловесні й без нашої допомоги не обійдуться. Хочете, щоб коні вас слухалися, — добре годуйте їх, лікуйте й доглядайте за ними.

Односельці погоджувалися: суворий Степан Григорович чи ні, а свою справу він знає й славу місцевих рисаків лише примножує.

Під час війни завод евакуювали в глибокий тил. Вагони, якими везли коней, були старими й холодними. Степан Григорович не спав три доби: обходив своїх підопічних, обіймав їх і з кожним розмовляв. За довгий переїзд загинули два коні. Втрата могла здатися невеликою, але директор оплакував їх, як близьких родичів.

Після перемоги кінний завод повернувся до рідних місць і знову став флагманом радянського конярства. По досвід сюди приїздили з усіх куточків величезної країни. Особливо часто фахівці прибували з далеких східних районів і Середньої Азії, де коней споконвіку любили й розводили. Тамтешні породи були низькорослими й могли швидко пересуватися горами, однак для кінного туризму, що розвивався, підходили погано. Охочих їздити верхи ставало дедалі більше, і господарства почали відряджати своїх працівників до Кам’янки.

Володимир Матвійович приїздив на кінний завод не раз і не два, а потім остаточно оселився тут із дружиною та донькою Оксаною, чия незвична краса зачарувала односельців. Він став головним помічником Степана Григоровича. Саме з його донькою директор і одружив Віктора, знехтувавши бажанням онука та його коханням до Валентини.

Постарівши, Степан Григорович передав знання й досвід подорослішалому онукові, а згодом тихо, без жодної помпи пішов із життя. За Віктора кінний завод почав вирощувати коней переважно для туризму й розваг, а не для важкої роботи. Та кам’янські корінники в трійці, як і раніше, високо цінувалися. Їх бронювали ще при народженні з різних куточків країни й платили заводу чималі кошти за утримання та навчання майбутніх вихованців.

Родина Валентини з’явилася в Кам’янці вже після війни. Її батьки були вчителями й відгукнулися на заклик їхати працювати до села. У місті вони тулилися в одній кімнаті комунальної квартири, а на новому місці їм запропонували великий будинок, спеціально відремонтований до їхнього приїзду.

Житло й справді виявилося просторим. Попри труднощі звикання до розміреного сільського життя, батьки Валентини та їхня маленька донька невдовзі перестали думати про повернення до міста. Мати навчала молодших школярів, батько викладав відразу кілька предметів: історію, працю й фізкультуру.

До родини вчителів Мельників односельці ставилися з повагою. Подружжя дало знання багатьом дітям і певною мірою виховало їх, поки батьки учнів працювали на кінному заводі. І все ж Валентина з батьком і матір’ю, як і решта жителів Кам’янки, не пов’язаних із кіньми, трималися трохи осторонь від родин, чиї предки століттями займалися конярством.

Можливо, ця обставина також вплинула на вибір Степана Григоровича. Родина нещодавно прибулого чоловіка, який розумівся на конях, здалася йому ближчою та зрозумілішою, ніж учителі з того самого села.

Згодом країна змінилася, Степан Григорович давно спочивав на сільському кладовищі, а колишні межі між жителями Кам’янки майже зникли. Тепер кожен більше дбав про себе та свою родину, і навіть серед односельців уже не лишилося колишнього духу колективізму.

Валентина пішла батьківською стежкою: закінчила в місті педагогічний інститут і повернулася до села, що стало рідним, де працювала вчителькою. Артем, навпаки, осів у місті й навідувався до матері зрідка. Лише після народження Світлани він та його дружина почали частіше приїздити до Валентини всією родиною…