Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Свіже повітря та сільська їжа йшли маленькій Світлані на користь.

У Дениса дитинство складалося інакше. Безтурботним його можна було назвати лише доти, доки справа не стосувалася школи. Уроки приносили йому тривоги та клопоти, зате останній дзвінок одразу звільняв від усього. Щойно він замовкав, хлопчина зривався з місця й біг до кінного заводу «Світанок».

Догляд за кіньми Денис роботою не вважав. Він знав усіх своїх підопічних, розрізняв їхні звички, пам’ятав кожну кличку, але найбільше за всіх любив кобилу Жужу. Колись дід Віктор подарував її Ірині, матері Дениса.

Народилася Жужа від жеребця Барсика з місцевим родоводом і привезеної з гір кобили на прізвисько Рижик — її назвали на честь рідкісної гірської квітки. Для лошати такого незвичного імені вже не вигадали, тож вона лишилася Жужею.

Кобилу збиралися продати до далекого туристичного господарства, але вона так сподобалася Вікторові, що він зумів її викупити. За документами Жужа стала подарунком улюбленій доньці, а насправді залишилася в Кам’янці. Тепер турбота про неї перейшла до Дениса.

Після школи він приходив до стайні за будь-якої погоди. Вичищав стійло, наводив лад, розчісував Жужу щіткою й лише тоді вмощувався поруч на теплому сіні. У такі хвилини школа зникала з його майбутнього. Денис уявляв себе дорослим: щоранку він, як батько й дід, приходить до коней, займається з ними, а потім осідлує найкращого жеребця та мчить через поле далеко на захід, туди, де сідає сонце.

— Дениску, ти чого тут байдики б’єш? — голос Віктора обірвав чергову таку мрію. — Уроки вже зробив? Марш додому. Мені потім перед вашою Валентиною Андріївною червоніти?

Сперечатися з дідом не було сенсу. Денис подумки вилаяв учительку, через яку його виганяли з улюбленої стайні, підхопив портфель і понуро поплентався додому.

«Валентина Андріївна, Валентина Андріївна… Ябеда-колупеда. Нащо мені та література! Краще б конярства навчали», — бурчав він подумки.

Утім, хлопчина чудово знав, що кривить душею. Учителька російської мови та літератури стала однією з його улюблених іще в п’ятому класі. Вона не кричала й не сварилася, а розмовляла рівно та спокійно — зовсім не так, як учителька математики.

Улітку показна суворість узагалі зникала. До Валентини Андріївни приїздила онука, і вчителька перетворювалася на добру, гостинну бабусю не лише для Світлани, а й для всієї навколишньої дітвори.

Зі Світланою Денис познайомився, коли їй було п’ять років. Він біг зі стайні додому обідати й раптом почув гучний плач. На центральній вулиці стояла маленька дівчинка з бантами й розмазувала сльози по щоках.

Денис підійшов до неї з упевненістю старшої та досвідченої людини, а щоб здаватися соліднішим, навмисне заговорив басом:

— Ти чого ревеш?

Побачивши перед собою незнайомого великого хлопця, дівчинка перелякано витріщилася на нього й замовкла.

— Я питаю, чого плачеш?

Вона судомно зітхнула й заридала ще голосніше.

— Я заблукала!

Денис оглянув центральну вулицю Кам’янки. Був розпал дня, тож людей довкола не було: дорослі працювали. Але обабіч дороги стояли будинки, зеленіли сади, по подвір’ях гуляли кури, перегукувалися собаки. Хлопець ніяк не міг збагнути, як тут узагалі можна заблукати.

— Як тебе звати? — спитав він перше, що спало на думку, аби лише мала перестала плакати.

— Світлана Мельник.

— Мельник?

Дівчинка кивнула.

— От і добре. А я Денис. Де ти живеш?

— У бабусі.

З усіх жителів Кам’янки з таким прізвищем Денис знав одну Валентину Андріївну. Він узяв Світлану за руку й повів до великого, нещодавно відремонтованого будинку вчительки.

Побачивши на порозі зарьовану онуку й сусідського хлопця поруч із нею, Валентина Андріївна сплеснула руками:

— Світочко, що сталося?

— Ба… бабусю, я заблукала! — знову заридала дівчинка.

— Де?

— У Кам’янці.

Валентина Андріївна повернулася до Дениса.

— Так і було, — підтвердив він, чомусь почуваючись винним. — Стояла на центральній вулиці й плакала.

— А нічого було виходити за хвіртку, — без жодного жалю до втікачки сказала вчителька й суворо погрозила їй пальцем. Потім подякувала Денисові: — Почекай трохи, я принесу тобі компоту. Спека така, а ти ще й цю втікачку ловиш.

Вона повернулася зі склянкою прохолодного напою. Денис із вдячністю взяв її та почав пити. Світлана перестала хникати й здивовано спостерігала за сусідським хлопцем: виявляється, не весь світ крутився довкола неї. Їй самій бабуся чомусь компоту не запропонувала…