Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Відтоді щоліта Денис бачив через паркан, як учителька грається з онукою на траві, поливає город або щось збирає на грядках. Іноді він заходив до Валентини Андріївни в гості. Світлана, зустрічаючи його на вулиці, вже не лякалася, а радісно віталася.

— Привіт, Денисе! Ми з бабусею йдемо до магазину по морозиво. Бабусю, давай і Денисові купимо.

— Не треба, мені до стайні пора, — намагався відмовитися він.

Та Валентина Андріївна однаково брала його із собою. Біля магазину діти чекали на неї вдвох, а виходила вона вже з двома вафельними стаканчиками — по одному кожному.

Одного літа на Кам’янку налетіла особливо сильна злива. Дах у будинку Валентини Андріївни продірявився так, що вода вже не крапала, а лилася. На підлозі довелося розставити відра й тази, поміж якими ходила Світлана, знову привезена батьками до бабусі на канікули.

Випадково зазирнувши до вчительки, Денис побачив, що робиться в будинку. Він відразу повернувся до своїх і розповів про все Вікторові. Той зібрав сільських чоловіків, і невдовзі вони вже ремонтували дах.

Віктор не забув правила, запровадженого ще Степаном Григоровичем. Колишній директор кінного заводу казав, що майбутнє залежить від дітей, а отже, навчати їх слід як годиться. Він запрошував до Кам’янки педагогів і вважав, що їхнім родинам потрібно допомагати з житлом та ремонтом.

Степана Григоровича давно не було серед живих, у селі з’явилося чимало нових і приїжджих людей, однак Віктор і далі дотримувався старих порядків легендарного директора кінного заводу. Валентині Андріївні він намагався допомагати ще й заради їхньої давньої дружби.

Закінчивши з покрівлею, чоловіки взялися за вікна, а потім вирішили, що будинку не завадить і внутрішнє оновлення. Після недовгої наради Валентину Андріївну зі Світланою переселили до великого готелю при кінному заводі, а самі взялися за капітальний ремонт учительського житла.

Готель був майже біля стайні. Денис і Світлана почали бачитися значно частіше, і одного разу підліток запропонував їй подивитися на коней. Дівчинка охоче погодилася. Невдовзі вони вже пропадали разом за кожної нагоди.

— Ех, у нас у місті коней зовсім немає, самі машини, — журилася Світлана. — А тут так чудово.

— Тоді залишайся. Не повертайся до міста, — запропонував Денис.

— Як же я залишуся? Там мої батьки, а тут лише бабуся. І мені треба до школи ходити.

Денис розсміявся:

— У Кам'янці теж є школа. Твоя бабуся, між іншим, там працює.

— Ні, батьки не дозволять.

— Хочеш, я попрошу Валентину Андріївну? Вона з ними поговорить, і вони погодяться.

Світлана замислилася, але невдовзі похитала головою:

— Не треба. Я сумуватиму за мамою й татом. Улітку я рідко їх бачу, а вже сумую. Що ж буде, якщо я залишуся тут на весь рік?

Дім учительки тим часом змінювався до невпізнання. Чоловіки працювали на совість: провели воду й каналізацію, встановили нагрівальний котел, щоб у господині завжди була гаряча вода.

— Ну от і все, Валю, тепер у тебе не сільська хата, а справжні хороми, — усміхнувся Віктор, коли Валентина Андріївна зі Світланою поверталися додому. — Тут ще Світланчині онуки житимуть і ні на що не нарікатимуть.

— Ой, Вікторе, сам себе не похвалиш — ніхто не похвалить, еге ж? — відмахнулася учителька.

Віктор образився:

— Ти спершу все перевір і подивися. Ми зробили на совість.

Він казав правду. Валентина Андріївна довго не могла повірити, наскільки зручним став її дім. Із кранів текла холодна й гаряча вода, з'явився справжній унітаз, а варто було ввімкнути котел, як у кімнатах одразу ставало тепло. У дощове й холодне літо це стало особливо доречним.

Учителька думала про покійного Павла. Шкода, що він не дожив до цих змін. Зате тепер Артем із дружиною зможуть залишатися в неї довше: зручності тут такі самі, як у міській квартирі, а місця значно більше.

Наприкінці серпня Артем приїхав по доньку й не відразу впізнав дім, у якому виріс.

— Так, мамо, краса в тебе тепер. Навіть їхати не хочеться.

Він оглянув стіни, зазирнув до туалету, прицмокнув язиком і схвально похитав головою, помічаючи, як добре продумано кожну дрібницю.

— То не їдь, — розсміялася Валентина Андріївна.

— Не можу. Сама розумієш: у нас робота, а Світланці треба вчитися.

— Уже з навчанням онуки я впораюся, — сумно всміхнулася мати…