Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Через пів року її слова справдилися. Саме через роботу Артемові довелося відвезти Світлану до Кам'янки, щоб вона там закінчувала четвертий клас. Його відряджали в закордонне відрядження, дружина збиралася їхати разом із ним, а доньку батьки брати не хотіли.

— Сама знаєш, посеред навчального року зривати дитину з місця не годиться, — пояснив Артем матері. — До того ж там зараз неспокійно. Ми спершу облаштуємося, а потім заберемо її.

Після зимових канікул Денис помітив біля сусіднього класу знайоме обличчя й від несподіванки зупинився.

— Світлано, привіт! Ти чому тут? До бабусі прийшла?

— Я тепер тут навчаюся й живу в бабусі, — усміхнулася вона.

Денис і сам не зрозумів, чому так зрадів. Тепер він міг бачити її набагато частіше.

Відрядження, розраховане на пів року, розтяглося на чотири роки. За цей час Денис устиг закінчити школу й здобути фах. Зі Світланою вони спілкувалися вже не так часто: вона витягнулася, подорослішала й почала трохи соромитися старшого друга.

У дев'ятому класі Світлана повернулася довчатися до міста — довгострокове відрядження батьків нарешті закінчилося. Односельці встигли до неї звикнути й запитували Валентину Андріївну, куди зникла онука. Учителька відповідала, що у Світлани все добре: вона закінчує школу, готується вступати до інституту й тому більше не приїздить до Кам'янки.

Згодом Денис повертався з міста на батьковій машині. Туди він возив ветеринара, а на зворотному шляху хотів купити солі й одразу вирушити на кінний завод. Але щойно від'їхав від магазину, як різко загальмував.

Узбіччям ішла русявоволоса дівчина. Денис бачив її лише зі спини, проте вже вирішив, що незнайомка напевно красуня. Він під'їхав ближче й зупинив машину поруч.

— Привіт. Сідай, підвезу.

Денис очікував, що дівчина почне відмовлятися, ніяковіти або набивати собі ціну. Вона ж спокійно кивнула, відчинила двері й сіла на пасажирське місце.

— Привіт, Денисе.

Він мало не вдавився. Виходить, вони знайомі. Денис уважніше подивився на супутницю. Манери, очі, усмішка — усе здавалося знайомим. Може, пам'ять зачепилася за завиток волосся праворуч над чолом.

— Світлана? — розгублено промовив він, не довіряючи ані очам, ані дитячим спогадам.

— Ти мене не впізнав? А навіщо тоді запропонував підвезти?

— Чому не впізнав? Упізнав, звісно. Ти просто… стала зовсім дорослою дівчиною. Куди тобі?

— До бабусі, звісно. Ми поїдемо чи так і сидітимемо?

Світлана поглядом указала на важіль перемикання передач.

— А, так… Давно тебе в Кам'янці не було.

Денис рушив з місця, потроху оговтуючись.

— Це правда, — погодилася Світлана, оглядаючи вулицю, якою вони їхали. — Я вже скучила за тутешніми місцями. Спершу треба було закінчити школу, потім я вступала до інституту. От нарешті вибралася. Як ви тут?

— Нормально. Працюємо, все як завжди: стайня, кінний завод. Сьогодні ветеринара до міста відвозив, тепер повертаюся.

— Зрозуміло. А Жужа як?

— Померла два роки тому.

— Шкода.

— Мені теж було шкода. Ти в якому інституті навчаєшся?

— Зараз уже ні в якому. Я вступила вчитися на ветеринара, проте після першого курсу зрозуміла, що це не для мене, забрала документи й пішла на бухгалтерські курси. Тепер навчаюся там. Така професія скрізь потрібна.

— Це точно. У нас на заводі бухгалтери чомусь надовго не затримуються, хоча я не розумію, чим вони невдоволені. Робота ж непильна, не те що на стайні.

Денис розсміявся, Світлана теж. Біля дому Валентини Андріївни він заглушив двигун і вийшов. Ще не зайшовши на подвір'я, гукнув у відкрите вікно:

— Валю, я вашу онуку привіз!

— Як це так? — долинув здивований голос учительки.

Невдовзі вона з'явилася на ґанку.

— Світланко, чому не подзвонила? Я б тебе зустріла. Чи це ти, Денисе, із самого міста її віз? — Валентина Андріївна примружилася, розглядаючи молодого чоловіка.

— Майже. Від магазину.

Світлана підійшла до бабусі й поцілувала її.

— Привіт, бабусю.

— Здрастуй, моя хороша. Заходь. І ти, Денисе, заходь.

— Не можу, Валентино Андріївно. На роботі чекають.

— Тоді ввечері зазирни.

— Домовилися. Бувай, Світлано.

— Бувай, Денисе.

Усю другу половину дня Денис ходив у чудовому настрої. На роботі він муркотів собі під ніс пісні, усміхався, згадуючи несподівану зустріч, і раз у раз дивився на годинник. Йому кортіло закінчити всі справи з чистим сумлінням і вирушити в гості до Валентини Андріївни…