Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

На кожному побаченні його мучило одне й те саме запитання: Світлана справді кохає його чи лише терпить поруч? І все ж він зробив пропозицію. До цього кроку Романа підштовхнуло не одне лише почуття. Сім’я дівчини могла дати йому знайомства поза фінансовою сферою, а для подальшого кар’єрного зростання такі зв’язки були корисними.

Світлана погодилася, але навіть її згода здалася нареченому загадковою й неоднозначною.

«Нічого, одружимося — і тоді я розгадаю твою таємницю», — вирішив Роман, міцно обіймаючи кохану.

Протягом першого року сімейного життя він усе ще намагався зрозуміти, чому дружина зовні залишається холодною. Відповідь, як йому здалося, прийшла після смерті Валентини Андріївни.

Світлана тяжко переживала втрату: плакала, уникала розмов, замкнулася в спальні й не впускала навіть чоловіка. Дві ночі Романові довелося провести на дивані у вітальні.

Тоді він уперше визнав, що річ, імовірно, в ньому. До близьких Світлана ставилася з теплотою, любила їх і глибоко за них переживала, а Роман так і не став для неї по-справжньому рідним. Чи розуміла це вона сама, він не знав. Можливо, Світлана була впевнена, що кохає чоловіка, але Роман надто добре відчував різницю.

Зазвичай будь-яка перешкода лише підігрівала його, однак тепер уперше захотілося відступити. Одного разу дорогою на роботу Роман упіймав себе на думці, що шлюб нічого йому не дав. Мабуть, варто було поговорити зі Світланою про розлучення.

Того ж вечора дружина зустріла його сяйливими очима й оголосила про вагітність. Думки про розставання одразу зникли. Тепер Роман не сумнівався: з появою дитини все неодмінно налагодиться.

Коли стали зрозумілими терміни народження первістка, він запропонував:

— Давай продамо твою квартиру, а мою обміняємо на більшу з доплатою.

— Навіщо? — здивувалася Світлана.

— Скоро в нас з’явиться малюк. Він швидко підросте, йому знадобиться окрема кімната, отже, потрібно більше місця.

Після весілля доньки батьки Світлани остаточно перебралися за кордон, залишивши їй невелику квартиру: перед самими пологами вони закінчили ремонт свого нового житла й переїхали туди назавжди.

Після народження Кирила Світлана змінилася. Роман дедалі частіше помічав у ній ту м’якість, якої раніше не бачив: вона дбала про малюка, налагоджувала домашній побут і раділа поверненню чоловіка. Давати собі раду самій було важко, Світлана втомлювалася, але намагалася цього не показувати.

Саме тоді, коли Роман нарешті переконався, що вдома його люблять і чекають, з’ясувалося: таке життя йому не потрібне. Поки Світлана трималася відсторонено, він із захопленням долав її холодність, намагався зрозуміти, що за нею ховається. Тепер жодної таємниці не лишилося. Усе стало ясним, звичайним, як у всіх.

Пристрасть вщухла. Майже весь час Світлани займав маленький Кирило, а на Романа як на чоловіка їй уже не вистачало ані уваги, ані сил. Повертатися після роботи до дружини й дитини ставало йому нестерпно нудно. Він затримувався в офісі, вирушав на вечірки з друзями — аби лише довше не їхати в тихий сімейний затишок, від якого зводило вилиці.

Одного разу на вечірніх посиденьках Роман поскаржився приятелям на своє життя.

— Навіщо тобі мучитися? Заведи коханку: буде і дружина, і син, і жінка для відпочинку з розвагами. Просто як у справжнього мужика.

Ця думка й раніше спадала Романові на думку. Особливо часто — відтоді, як в офісі з’явилася молоденька секретарка Лідія, яка теж мала звичку працювати допізна.

— Лідіє, мій земний компасе, — казав він, підходячи до її столу, і залишав чергове доручення.

Потім Роман повертався до кабінету й раз у раз поглядав на телефон, чекаючи потрібного дзвінка.

— Романе Олеговичу, документи готові. Принести їх вам? — лунав у слухавці дзвінкий голос Лідії.

— Не треба, ти ж зустрічаєш гостей із банку. Я сам зайду.

Поклавши слухавку, Роман усміхався, прискіпливо розглядав себе в дзеркалі на внутрішньому боці дверцят шафи й спускався сходами до входу.

— Лідочко, ти стільки для мене робиш. Дозволиш на знак вдячності запросити тебе на вечерю?

Лідія опускала очі.

— Романе Олеговичу, але ж це моя робота.

— І ти виконуєш її чудово. Краще за всіх. Виписати тобі премію я не можу — грошима розпоряджаюся не я. Зате пригощу вечерею й чесно проведу її як представницькі витрати…