Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Лідія виявилася цілковитою протилежністю Світлани. Саме таку жінку Роман шукав у дружині — й не знайшов за їхнє недовге спільне життя.

Того дня Світлана попросила його лише про чверть години.

— Романе, побудь із Кирилком. Мені треба збігати на молочну кухню, вона скоро зачиниться.

Вона дивилася майже благально, але Роман уже збирався їхати до Лідочки.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Я ще вчора сказав: по мене хлопці заїдуть, ми їдемо на риболовлю.

— Нехай почекають 15 хвилин. Кирило всю ніч хникав, мабуть, животик болів. Там дають добрий кефір — після нього він одразу заспокоюється й добре спить.

— То одягни його й іди разом із ним. Заодно повітрям подихає.

— Ми не встигнемо. Поки одягнемося, поки дійдемо — через 15 хвилин усе вже зачиниться.

Роман знизав плечима.

— Отже, не так уже й треба. Один раз обійдеться без кефіру. А то виросте не мужиком, а маминим синочком.

Він зло подивився на Світлану з дитиною, швидко вдягнувся й вийшов, грюкнувши дверима.

Хвилин через п’ять замок знову клацнув. Світлана подумки усміхнулася: відійшов. Вона завжди вважала Романа незлопам’ятним.

Та Роман повернувся. Зупинився перед Світланою й подивився їй просто в очі.

— Забув сказати. Я кохаю іншу жінку й іду від вас. До наступних вихідних звільни мою квартиру.

— Що означає — ідеш? А ми з Кирилком?

— Чудово проживете без мене. Тільки не тут.

— Зачекай. У цій квартирі є й моя частка. На доплату пішли гроші від продажу мого житла. Ти не можеш нас вигнати.

— Ще й як можу. Спробуй доведи, що твої гроші взагалі були. За документами квартира моя, ти не маєш на неї жодних прав. А якщо мене спитають, я скажу, що нічого такого не було. Даю вам тиждень.

— Романе, ми ж твоя сім’я. Кирило — твій син. Ти виганяєш нас на вулицю. Де нам жити? На що?

— Пам’ятається, у твоєї бабусі був будинок у селі. Ти так його розхвалювала, усе вмовляла мене з’їздити. Добре, що я тоді не повівся. Якщо там чудово, то й живіть там із Кирилом.

— Але на що нам жити?

— Не моя турбота. Ти бухгалтерські курси закінчила — кудись влаштуєшся. А то сіла мені на шию й ніжки звісила.

— Як я працюватиму? Кирилко ще зовсім маленький.

— А сільські баби раніше як працювали? Няньок у них не було. Знайшла проблему. На землі все виростити можна, гроші не знадобляться. І годі соплі розпускати. Не тисни на жалість, рішення я не зміню.

Двері грюкнули вдруге. Кілька хвилин Світлана сиділа в дзвінкій тиші, приголомшена тим, що сталося. Потім у ліжечку заворушився й захникав Кирило, який прокинувся. Вона витерла непрохані сльози, підвелася й пішла до сина.

Відчинена хвіртка біля будинку Валентини Андріївни здивувала Дениса. Після смерті його улюбленої вчительки тут ніхто не з’являвся. Невже в Кам’янці завелися злодії? Чи забралися чужинці? Він рішуче зайшов на подвір’я.

Двері будинку теж виявилися прочиненими. Піднявшись на ґанок, Денис почув дитячий плач, переступив поріг і завмер. На знайомому з дитинства дивані сидів сам маленький хлопчик і схлипував.

— Ти хто такий? Чому плачеш? — Денис присів поруч навпочіпки. — І чому тут сам?

Побачивши незнайомця, дитина спершу затихла, а потім заревіла ще голосніше. Тут відчинилися двері вбиральні, і за спиною Дениса пролунав знайомий жіночий голос.

— Кирилку, перестань!

Він обернувся.

— Ой, Світлано! А ти як тут?

— Денисе! — зраділа вона, витираючи обличчя.

Йому здалося, що очі в неї заплакані.

— Ми з Кирилком приїхали сюди трохи пожити. Я хотіла розібрати речі, вкласти його спати, а потім сходити до тебе — раптом ти вдома. Але ти сам прийшов.

— Іду повз, бачу: хвіртка навстіж. Після Валентини Андріївни тут зроду нікого не було. От і вирішив перевірити, що сталося, — пояснив Денис з усмішкою, радіючи зустрічі, проте відразу ж насупився. — Що означає «пожити»? Ви на літо приїхали?

— Не знаю.

Світлана зітхнула, якось зовсім по-баб’ячому повісила рушник на двері, підійшла до дивана й узяла сина на руки.

— Не знаю, Денисе…