За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Продовження Вероніка не почула. Обережно відступаючи, вона вибралася з майстерні й причинила за собою двері.

На лавці Вероніка намагалася зрозуміти, що з нею відбувається, перебирала власні відчуття — і нічого не знаходила. Ні думок, ні почуттів: у голові стояла цілковита порожнеча. Тільки руки раптом почали мерзнути так сильно, наче липневе тепло зникло, вдарив тріскучий мороз, а вона вийшла без рукавиць. Вероніка притиснула змерзлі долоні до гарячих щік і від цього різкого контрасту потроху отямилася.

Найближчі, найдорожчі їй люди зрадили її. Від цієї думки було страшно. А ще страшніше — згадати, якими словами батько й Артем перебирали її чесноти. Точніше, вади.

Прийняти цього вона не зможе. І не намагатиметься, інакше збожеволіє. Але й сидіти мовчки, страждати, ковтати сльози теж не буде. Зараз повернеться й скаже обом в обличчя все, що думає. Особливо батькові. Артем усе-таки чужа людина — хоч як важко було тепер називати його чужим. Але тато… від нього вона такого не могла чекати.

Вероніка рішуче підвелася, хитнулася й одразу сіла назад. Ноги підкосилися, наче з них вийняли всі кістки.

— А ти чого тут влаштувалася? — Знайомий голос боляче озвався в ній.

Артем сів поруч, узяв її руку обома долонями. Вероніка різко висмикнула її й схопилася на ноги. Він здивувався.

— Вероніко, тут же сиро. Он як руки змерзли. Ще застудишся, а навіщо мені соплива наречена?

— І справді, навіщо? — Вероніка звела брови й криво всміхнулася. — Не красуня, стан так собі, а тут ще й з носа потече. Картина олією! Знаєш, не треба мучитися. Я тебе звільняю.

— Від чого звільняєш? — не зрозумів Артем.

— Від усього! — крикнула вона. — Від мене. Від весілля. Чи ти кажеш «від участі в усьому цьому»? За репутацію не хвилюйся. Червоніти перед людьми тобі не доведеться.

— Вероніко, я не розумію, про що ти, — розгублено сказав він.

— Що за крики? — почувся голос Володимира Степановича. — Першу подружню сварку репетируєте? Не зарано взялися? Втім, правильно, заздалегідь спробувати корисно. Краще до весілля, ніж після.

— А ось і головний порадник! — Вероніка круто обернулася до батька. — Ну що, вже приглянув когось замість своєї потворної доньки? Знайшов варіант новіший і цікавіший? Не знала, татусю, що в тебе ще й талант звідника.

— Артеме, ти хоч щось зрозумів? — Володимир розгублено подивився на майбутнього зятя. Той був вражений не менше.

— Та годі вам удавати! — Вероніка махнула рукою, гірко всміхнувшись. — Я пів години тому чула, про що ви говорили в майстерні. Як ви могли?

Чоловіки глянули один на одного — і водночас розреготалися. Сміх був такий гучний, що у вікнах нижніх поверхів з’явилися цікаві обличчя. З найближчої берези, обурено ґелґочучи, злетіла ціла пташина зграя.

— Вам весело? — Вероніка дивилася на них здивовано.

— Ще й як, — вимовив Артем, витираючи сльози, що виступили.

Батькові, вочевидь, було анітрохи не легше. Нарешті сміх почав стихати. Володимир ще раз схлипнув.

— Ну й вигадниця ти, доню! Треба ж було до такого додуматися. Вероніко, Вероніко… За такі думки про мене та за те, що Артемка мерзотником оголосила, варто б тобі добряче всипати ременем. Як це тобі в голову спало?

Вона розгубилася. Батько мав би згоріти від сорому, а натомість дорікав їй. Але ж вона все чула — на власні вуха! Чула, як вони обговорюють її сумнівні чесноти. Вероніка безпорадно подивилася на нього, і Володимир зрозумів невисловлене запитання.

— Чула, вірю. А чому вирішила, що йшлося про тебе? Завжди ж розумницею була, Вероніко. І раптом таке про нас подумала!

— А про кого ще мені було думати? Кого ви називали не красунею? У кого стан так собі?

— У машини! — Він ледь стримався, щоб знову не розреготатися. — Я вмовив Артемка виступити на міських змаганнях. На машині нашого автоклубу. До перегонів лишилося зовсім мало, а цей піжон дає задній хід: машина йому не до смаку! Боїться всіх нас осоромити. Багато він розуміє, салага. Кузовщина, згоден, не дуже, зате двигун…

Володимир із запалом розписував переваги машини й мимохідь продовжував чесати майбутнього зятя. Вероніка заплющила очі. Тієї ж миті на її плечі лягли Артемові руки, і вона відчула: йому неважливо, який у неї ніс, у якій сукні вона вийде заміж і куди заведе його нелегка доля нареченого під час весілля. Він був поруч із нею — і цього виявилося досить. Вероніка відчула щастя.

— Артеме, пробач мені, — прошепотіла вона. — Хоча мені, мабуть, є виправдання. Кажуть, жінки іноді дурнішають, коли в них…

Вона зніяковіла. Артем здригнувся, на мить завмер, потім підхопив її в обійми й закружляв.

— Ура! У нас буде малюк! — кричав він так, що сусіди, які встигли відійти від вікон, знову з’явилися за шибками.

— Так, Артеме, слухай сюди, — заговорив батько. — Із змагань я тебе знімаю. Сам. Зятем ще міг би ризикнути, хай уже так. Але батьком мого майбутнього онука — вибач!