За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Він озирнувся туди, куди вона показувала, усміхнувся й знизав плечима.

— А, фільму… Хтозна. Мабуть, до фіналу в них усе налагодилося.

— Той, головний, темноволосий, мабуть, одружився з тією білявкою? — єхидно підказала вона.

— Саме так! З білявкою. Одружилися й зажили так щасливо, що далі нікуди. Як я. Особливо якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Артем дивився на неї досить довго. Вероніка не відразу зрозуміла, що розмова вже не про героїв фільму: щойно заміж покликали її.

Володимир та Оксана прийняли його без жодних застережень. Цей поспіх навіть трохи зачепив Вероніку.

— Чого ви в нього відразу вчепилися? — бурчала вона. — Уже першого дня рідним оголосили. Так і чекали, кому б мене якнайшвидше збути? Прийшов перший охочий — і ви розтанули?

— Вгадала! — охоче підхопив батько. — Збудемо тебе з рук і нарешті поживемо з мамою для себе.

— Для такого задоволення мені радше тебе збути треба, дорогий, — засміялася Оксана. — А якщо без жартів, Вероніко, Артем хороший. І любить тебе. Тут нема чого роками придивлятися, досить одного погляду. Твій батько, між іншим, коли упадав за мною, теж довго не церемонився.

— Вероніко, можеш не сумніватися, чудовий він хлопець, — підтримав Володимир. — А в машинах тямить — вундеркінд! Мені, буває, треба все до самісінького нутра розібрати, перш ніж зрозумію, у чому річ. А цей шибеник — мов рентген, наскрізь просвічує. І який він гонщик! Він погодився виступати за наш автоклуб, братиме участь у перегонах. Як тобі?

— Знайшов чому радіти, — сердито озвалася Оксана. — Я ще спробую його відмовити. У нас, між іншим, весілля намічається. Хотілося б отримати до нього нареченого цілим і неушкодженим.

Тож із батьками все владналося без труднощів. Та куди важливішим було інше: самій Вероніці поруч з Артемом було напрочуд добре.

А із сукнею вона тепер вирішила вчинити простіше. Завтра приведе його до салону, хай покаже пальцем, яку купувати. Йому ж доведеться дивитися на це вбрання значно довше, ніж їй. От хай і вибере — таке, щоб перед людьми не соромно було.

Задоволена знайденим виходом, Вероніка зазирнула до батькової майстерні. Останнім часом Артема там можна було застати мало не постійно. Батьків помічник Ромко, вічно чимось зайнятий, діловито розмазав по обличчю якийсь бруд і махнув у бік кабінету. Сам себе Ромко величав заступником генерального директора, але урочистий титул до нього не приставав. Та й кабінетик Володимира називали офісом винятково жартома.

Двері лишалися прочиненими. Підійшовши, Вероніка почула Артема:

— Володимире Степановичу, мені треба обговорити з вами дещо важливе. — Перші слова далися йому невпевнено, та голос швидко зміцнів. — Я все зважив, довго думав. Усе-таки доведеться відмовитися.

Виявляється, у них із татом є якісь справи, про які вона не знає. Вероніка здивовано взялася за ручку, збираючись увійти, але наступні слова її зупинили.

— Розумію, це непорядно. Підводжу і вас, і решту, та й себе теж. Може, ви вважатимете мене зрадником. Але вже краще зараз, поки ще можна щось змінити. Вибачте, я не згоден. Сам не розумію, куди дивився, коли в усе це вплутувався. Брати участь у всьому цьому я не буду. Пробачте й не тримайте зла.

— Ти серйозно? Менше місяця лишилося! — Від батькової відповіді Вероніка ледь устояла на ногах. — Ти тямиш, що тепер усім нам робити? Чи для тебе це забава? Гарний же ти, зятечку! — Останнє слово Володимир особливо виділив. — Поясни хоча б, що сталося. Чим вона тебе не влаштовує? Ну так, не красуня. Чого вже вдавати.

— От і не будемо вдавати, Володимире Степановичу. «Не красуня» — надто м’яко. Причому зовнішність тут іще не найважливіше. У неї й стан так собі.

— З глузду з’їхав? — здивувався батько. — Як це — так собі? Та вона ж дівчинка!

— Ну, майже дівчинка! — скрикнув Артем. — Знаєте що, Володимире Степановичу, зі своєю майже дівчинкою вовтузьтеся самі.

— Зачекай, не гарячкуй, — Володимир явно намагався його заспокоїти. — Ти ж від самого початку все бачив, усе знав. Стільки часу приділив, усім був задоволений. Навіть захоплювався, я пам’ятаю. Сам напросився, а тепер відступаєш? Про що раніше думав, коли погоджувався?

— Дурнем був, от і все. І ви, шановний Володимире Степановичу, мені добряче запаморочили голову, якщо вже начистоту. Тепер отямився. Дурниця це. Для серйозної справи потрібен інший варіант — новіший і цікавіший, щоб перед людьми не соромитися. Та я з вашою красунею лише осоромлюся! Мені моя репутація дорога. І знаєте що…