Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Восени прийшов конверт із колонії. Три дні він лежав на підвіконні нерозпечатаний, і щовечора підрослий, витягнутий Макс скоса поглядав на нього. У вихідний Ірина нарешті відкрила листа.

Охайні рівні літери були ті самі, що в маленькому зошиті з бляшаної коробки. Оксана Степанівна скаржилася на здоров’я й погану їжу, писала, що щодня думає про онука, просила надіслати фотографію. Про минуле не написала нічого. Останні слова стояли окремим рядком:

«Ти завжди була вперта. У цьому твоє лихо й твоє щастя».

Довго просидівши з листом на колінах, Ірина вклала його назад до конверта й прибрала до документів у комод. Ані відповіді, ані фотографії не надіслала. Пробачати вона не збиралася й своїм обов’язком цього не вважала. Ненависті, проте, більше не було: та теж була прив’яззю, а Ірина вже просиділа прикутою три роки. Зачинивши шухляду, вона пішла розтоплювати лазню.

У травні на верхній луці закінчував цвісти дзвіночок. Перед сезоном Ірина щороку ходила туди подивитися на траву. Стежка круто здіймалася вгору, просто в лоб; вона брала палицю, ішла неквапливо, зупинялася. Того ранку, діставшись вершини, сіла на камінь.

Під нею відкривалася долина. Річка огинала скелю, серед клаптиків городів виднілися сільські дахи, тоненькою ниткою дороги повз молоковоз. За ними височіли гори; над дальніми лежав білий сніг, якому й серпень був не страшний.

Ліва нога нила. Ще два роки належало віддавати борг. Удома були п’ять корів, чотири працівниці, син-підліток, який почав огризатися, і льох віком понад 100 років.

Сидячи на камені, Ірина думала про три втрачені роки. Неможливість ходити виявилася не найстрашнішим. Гірше було повірити чужим поясненням: усе так і має бути, вона хвора, їй не здалося, чашку подають дбайливі руки, а іншого життя в неї ніколи не буде. Три роки вона жила з цим і ледь не повірила остаточно.

Потім чужа жінка, яку в селі вважали темною й нікому не потрібною, присіла перед візком, взяла її мертву ногу в долоні й промовила при всіх правду. Іноді, щоб людина підвелася, досить, аби хоч хтось не злякався сказати правду вголос.