Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Коли старий журнал перестав бути потрібен як речовий доказ, його віддали зі штампом на клейончастій обкладинці. Він знову зайняв полицю біля дверей. Для нових записів Ірина завела інший зошит, а цей залишила поруч. Іноді розгортала перші сторінки — ті, де її почерк іще лишався округлим.

Через рік у неї було вже чотири працівниці. Першою прийшла Світлана: звільнилася з пошти, спочатку допомагала, потім стала працювати. Слідом з’явилася її племінниця Зоя, яка вивчилася на технологиню. Потім — дві жінки із села за річкою, колишні працівниці Оксани Степанівни, що взимку лишилися ні з чим. Перш ніж узяти їх, Ірина думала три дні.

— Вони ж у неї працювали, — сказала Світлана.

— Сир вони робили, — відповіла Ірина. — Куди їм тепер? В однієї троє дітей.

Наступної весни всі п’ятеро зареєстрували кооператив. Грант брати не стали: відтоді Ірина боялася грантів дужче, ніж боргів. Із статутом допомогла Марина й попросила за роботу голівку сиру. Пізніше шкодувала про цю плату — сир скінчився.

Тоді ж приїхав фахівець із просування з обласного центру. З усіх розмов тих років цю Ірина згадує найчастіше. Гість оглянув льох, спробував сир, пройшовся верхньою лукою.

— Поки є час, закріплюйте назву за собою. «Мельниківський». І нікому більше не давайте закваску: на ній тримається ваша перевага. За правильного підходу через п’ять років марка коштуватиме дорожче за весь льох.

Ірина дала йому договорити.

— А закваску я вже роздала.

— Кому ж?

— Трьом. У село за річкою і ще в два села. Просили — я дала.

Він поглянув на неї, як на дурненьку.

— Тобто ви віддали єдине, що у вас є. Ви це розумієте?

— Вона моя. Від бабусі. А бабусі теж колись відлили. Так і передають її долиною вже сто років, тому вона й досі жива.

Зрештою марка стала спільною — для всієї Верхньої долини, для тих, хто зберігав старий спосіб варіння. Умова була одна: молоко з верхніх луків, витримка не менше пів року. Тих, хто її порушував, виключали з марки. Тут Ірина не одноосібна господиня: у правлінні їх п’ятеро, і вона одна з них.

Восени вона понесла сир Надії Федорівні. До лісової хати було близько 7 км: за бродом дорога йшла вгору старою возовою колією, поміж ялицями. Ірина пройшла її пішки.

Вийшла о шостій ранку, у гумових чоботях, із палицею. У рюкзак поклала дві головки сиру, вовняну хустку й банку меду. Часто зупинялася, сідала на повалені дерева. Двічі думала, що не дістанеться. Біля струмка просиділа хвилин 40, слухаючи, як тече вода.

Опівдні вона прийшла. Собака подав голос і відразу затих. Надія Федорівна з’явилася на ґанку, витираючи руки об фартух, і зупинилася. Мовчки стежила за Іриною, що йшла через подвір’я. Обличчя лишалося звичайним; тільки раптом вона відвернулася й заходилася старанно перекладати трави, що сохли на поручнях.

— Ну от, дісталася, — нарешті промовила вона.

— Дісталася.

— Довго йшла… Отже, ноги йдуть.

У хаті пахло пічним димом і сушеною м’ятою. За чаєм Ірина дістала з рюкзака сир, мед і хустку, розклала на столі.

— А гроші візьмете?

— Не візьму.

— Федорівно, це не милостиня. За вашу роботу.

— Та за яку ж? — сказала Надія Федорівна. — Ніг я тобі не лікувала. Сказала те, що сама побачила. Решту ти зробила сама.

— Вас викликали до суду?

— Викликали, допитувалися, звідки дізналася. Я їм про око, що застигло, а вони записують: «Свідок пояснила, що визначила за зовнішніми ознаками». — Вона всміхнулася. — Хай собі. По-своєму кажуть, а виходить те саме.

Ірина якийсь час мовчала.

— Федорівно, давно хочу спитати: навіщо ви тоді сказали вголос, при ній, при людях? Адже знали, що виженуть.

Надія Федорівна довго остуджувала чай подихом.

— Знала.

— То навіщо?

— Інакше ти б мені не повірила. Шепнула б наодинці — ти вирішила б, що я тебе жалію. А тут усі чують, господиню аж підкидає на ґанку. Тут уже задумаєшся. — Вона поставила кухоль. — І ще одне, Ірино. Помилитися я теж могла, не бог же. Побачила те, що побачила, а раптом це й справді хвороба? Помилилася б — скривдила б жінку марно. Але якщо мала рацію й промовчала, як би мені потім жити?…