Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

— Федорівно! — Оксана Степанівна вже перетинала подвір’я. На її обличчі проступили плями, про хвору третій день спину вона ніби забула. — Що ви робите? Що ви їй наговорили?

Надія Федорівна підвелася, обтрусила спідницю.

— Кажу те, що бачу.

— Та що ви здатні побачити? Її професори в обласному центрі оглядали! Знімки робили, всю просвітили, від голови до п’ят. У неї поліневропатія. Ви ж такого слова й вимовити не зможете, а ще й душу людині ятрите!

— Поліневропатія, — без запинки вимовила Надія Федорівна. — Гарне слово. Зручно ним три роки прикривати те, що у вас удома й без знімків помітно.

— Ідіть геть! Геть із мого обійстя! І більше сюди ні ногою!

Сумку Надія Федорівна забрала з лавки. Дійшовши до воріт, обернулася й крикнула так, що почути могли й сусіди, й сорока на стовпі:

— Іро! Зрізане волосся збережи! Волосся пам’ятає все, що людина пила.

Вона пішла. Ірина, як і раніше, сиділа під яблунею, не віднімаючи руки від рота. Перед нею був гарячий білий пил, і в ньому поволі згасав золотавий слід чужих босих ніг.

До крісла колісного в її житті був сир. Варити його Ірину навчала бабуся, Галина Ігорівна Мельник. У Горобинівці їй належав будинок із синіми наличниками, дві сотки картопляного городу й льох, який іще прадід викопав за городом, у схилі. Саме льох був головним: кам’яний, незмінно сирий і прохолодний. Важкий солодкувато-горіховий запах достиглих голівок жив у пам’яті Ірини від таких ранніх часів, коли вона ще й себе не пам’ятала.

Бабусина рідня колись потай, по одному прийшла в цю долину, осіла вздовж річок і 300 років трималася свого. Сир тут робили й до них, і після, але в Мельників порядок був особливий. Для варіння годилося лише молоко корів із верхньої луки, де серед чебрецю цвів синій дзвіночок. Сироватку для закваски ніколи не витрачали всю, лишали продовження. А голівка мала пролежати в льосі пів року: раніше її звідти не виносили.

— Не порівнюй сир із хлібом, — казала Галина Ігорівна. — Хліб з’їла — і пам’ять про нього скінчилася. А сир пам’ятає літо, в яке його зварили.

Поки скоринка лишалася податливою, на пласкому боці кожної голівки втискали дату закладки. Місяць і число були вирізьблені на липовій дошці. Олівцем Ірина їх не позначала: написане могло змитися, а відбиток дерев’яного клейма лишався.

Біля дверей льоху, на полиці, зберігався ще й товстий зошит у клейончастій обкладинці. Спершу бабуся, а за нею Ірина занотовували туди доїння, траву, кількість молока й отриманих голівок, погоду та події дня. Звітувати перед будь-ким за цим журналом не треба було. Записи берегли для себе, на пам’ять.

Між льохом і верхньою лукою минуло Іринине дитинство. Батька вона не знала, мати — втомлена, небагатослівна жінка — працювала на пошті в районному центрі. У дев’ятнадцять Ірина вийшла за Віктора, з іншого кінця села. Сім’я в нього була міцна: трактор, сінокіс, загін із півтора десятками оленів. Після ранньої смерті батька все господарство тримала мати, Оксана Степанівна.

Гучну, діловиту жінку в селі вважали справедливою — тією справедливістю, що буває в людей, які наперед знають, як усім належить чинити. За перевалом, в оленярському господарстві, вона понад 20 років служила ветеринарною фельдшеркою. Уколоти, зашити, вправити, відпоїти — все вміла, назви препаратів, які привозили в район, пам’ятала напам’ять. Тому до неї йшли і з телятами, і з хворими людьми: до фельдшерського пункту ще треба було здолати 20 км розбитої ґрунтівки.

Своє серпневе весілля Ірина пам’ятала дощовим. На подвір’ї просто поверх багнюки розкладали дошки. За рік у них з’явився Максим.

Після смерті Галини Ігорівни бабусині будинок і льох перейшли до Ірини. Свекруха тоді наполягала:

— Продай ти цю руїну. Одного будинку мало чи що?

Того єдиного разу Ірина її не послухалася. Спадщина лишилася за нею. Вона вимила й побілила льох, упорядкувала полиці, купила двох корів і взялася варити по-бабусиному. Перші кілька років із цього посміювалися, але потім глузування припинилися.

Сир почали купувати в районному центрі та сусідньому місті. Улітку по нього приїздили з турбаз. Кухар із далекого міста забирав голівки й хвалив їхній смак: такого крамниця не запропонує — крамничний сир роблять із молока, а Іринин наче зроблений із самої луки…