Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Тоді Віктор і заговорив про оформлення власної справи.

— Треба господарство зареєструвати, тоді можна грант отримати. Тобі дадуть: жінка, вариш сир, усе справжнє. Обладнання візьмемо, льох розширимо, і я до оленів додам.

Ірина розширюватися не збиралася, її влаштовувало те, що було. До того ж вона з дитинства боялася паперів: у них неодмінно знаходилося щось незрозуміле.

— Я сам із усім оформленням упораюся, — запевнив Віктор. — Ти тільки вари.

На це вона погодилася. І господарство, і грант для початківців оформили на її ім’я: гроші давали під її сир і льох. Навесні вони надійшли на рахунок. Віктор того ж місяця з’їздив до обласного центру по обладнання, а місяць потому вклав частину коштів ще в одну справу. Ірині не сказав: вважав справу надійною, нічого було марно її тривожити. Дізналася вона про це значно пізніше. Восени почалася хвороба.

Перше падіння лишилося в пам’яті виразно. Вона несла зі льоху відро сироватки стежкою, вкритою інеєм. Усе довкола раптом нахилилося, наче палуба, — саме нахилилося, а не закрутилося. Ірина опинилася на землі, відро лягло набік, по інею потекла біла сироватка. Тоді вона ще сміялася й казала Вікторові: мабуть, тиск.

За тиждень те саме сталося на сходах; іще за два — на кухні. Там розбилася тарілка, Ірина порізала долоню.

— Це все залізо, — сказала Оксана Степанівна. — Після пологів у мене таке було. Ти ж бліда, як твоя сироватка. Є в мене лікувальний корінь, настоянку приготую. По десять крапель тричі на день прийматимеш, через місяць і не згадаєш.

Темна густа настоянка пахла спиртом із солодкуватою трав’яною домішкою. Ірина почала її пити.

Зима принесла погіршення. Надвечір ноги втомлювалися так, наче цілий день довелося крокувати ріллею, і Ірина шукала руками стіни. Потім зникло відчуття холоду в ступнях. Вийшовши в шкарпетках до зимових сіней, вона не помічала крижаної підлоги, доки ноги не починало пекти.

Навесні почалися поїздки до лікарів: спершу до далекого міста, потім до обласного центру. Від частих заборів крові на згинах ліктів з’явилася жовтизна. Знімали хребет, голову, знову хребет. Один лікар казав про нерви, другий — про наслідки інфекції, третій мовчки перебирав папери. Зрештою у виписці з’явилася «поліневропатія неуточнена»: нерви ніг працюють погано, причина невідома. Цим діагнозом свекруха потім припиняла всі запитання.

— Ось, тепер хоч діагноз поставили, — сказала вона в лікарняному коридорі, прибираючи виписки до файлу. — Раз у них лікувати не виходить, самі будемо.

Лікувала вона три роки: десять крапель тричі на день, а за особливо тяжкого стану — по 15. Пляшечка з темного скла з її рук не виходила. Оксана Степанівна сама відміряла настоянку в чашку й одразу забирала її, ніколи не лишаючи на видноті.

Наприкінці першого року Ірина вже не ходила. До того ще пересувалася, чіпляючись за меблі, потім із купленими ходунками сяк-так діставалася до ґанку. Та одного ранку спустила ноги з ліжка й підвестися не змогла. Крісло колісне тоді ще не було; зі спальні на кухню Віктор перевіз її в офісному кріслі. Пів року вона плакала, потому — звикла.

У житті в кріслі колісному з’явився свій розпорядок. Вранці Ірину пересаджували, вона трималася за умивальник і вмивалася. Після сніданку влітку опинялася на подвір’ї, узимку — біля вікна. Перебирала, чистила, лущила, штопала, в’язала Максимові шкарпетки. Для миття посуду таз ставили на коліна. Для тіста Віктор змайстрував низенький столик зі старих дверей: за ним вона могла працювати качалкою.

А льох став недоступним. Чотири сходинки й поріг крісло колісне подолати не могло. Перший рік чоловік іще носив її вниз на руках. Згодом скаржився на спину, а потім і зовсім перестав спускати.

Сироварнею зайнялася Оксана Степанівна. У селі за річкою вона найняла двох жінок, за грантові гроші придбала нержавіючу ванну. Тепер сиру виходило багато й швидко; голівки пакували у вакуумну плівку, постачали наліпкою з назвою долини. Сир виходив цілком непоганий, тільки інший. Раз на тиждень Ірина його куштувала, і їй здавалося, ніби хтось чужий співає її пісню: слова начебто ті самі, а все невлад.

Зошит у клейонці залишився біля дверей, на своїй полиці. Записи в ньому обірвалися.

Максимові виповнилося дев'ять. Довгий, худий, з обдертими колінами, він один розмовляв із матір'ю, як і раніше, наче ніякої хвороби не було. Уже великий, однак усе одно видирався їй на коліна. Розповідав про школу, про Ігоря з нижньої вулиці, який упіймав у річці харіуса, про завдання вчительки намалювати сім'ю…