Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

— Він же на зустріч класу поїхав. Чому я маю заперечувати?

— А зустріч справді є? Перевіряла? — Іра запитально глянула на неї, зачерпнувши пригорщу попкорну.

— Більше мені нема чого робити!

І все-таки подруга посіяла зернятко сумніву.

Коли фільм закінчився, Іра раптом охнула й учепилася Оксані в руку.

— Що сталося? Де болить? — сполошилася та.

— Нічого не болить. Я дещо згадала!

— Ну й налякала! Я мало швидку не викликала. Доведеться твоєму чоловікові повідомити, що дружина в нього ку-ку.

— Не будь занудою, — махнула рукою Іра. — Мені вчора знайома про ворожку розповідала. Тут недалеко живе. Стара знає все на світі, особливо про минуле й теперішнє. Ходімо перевіримо!

Оксана хотіла йти до машини: тиждень тому вона таки купила її в кредит, усупереч запереченням Віктора. Але Іра взяла подругу за руку й потягнула до старого будинку в будівельному риштуванні. Кам’яна двоповерхова будівля з колонами та старовинними барельєфами мала такий вигляд, наче простояла тут років двісті.

— Тут, мабуть, давно ніхто не живе. Реконструкція ж, — заперечила Оксана.

— Зараз дізнаємося.

У єдиному під’їзді їх зустріли двері, оббиті чорною шкірою. Іра без вагань подзвонила. За пташиними трелями дзвінка почулися кроки — надто швидкі як для старенької.

— Хто прийшов? — тихо спитали зсередини.

— Ми до ворожки.

Подруги так і пороззявляли роти: замість старої на порозі стояла молода дівчина. Вогненно-руде волосся, очі яскраві, мов смарагди. Чорний кіт обвив її ноги пухнастим хвостом і пильно розглядав гостей.

— А вона ж до мене не хотіла, — несподівано проскрипіла господиня. — Прийшла б раніше — відшукала б утрачене.

— Тепер хочу, — пролепетала Оксана.

Іра від подиву не могла стулити рота.

— Заходь, — ворожка відчинила двері ширше.

Іра рушила слідом, але господиня зупинила її жестом.

— Тобі заходити не можна.

— Це ще чому? — вередливо спитала Іра.

— Тому що сама ти стара. Зрозуміло? Тут почекай.

Двері зачинилися перед самим носом приголомшеної Іри.

Оксана залишилася всередині ні жива ні мертва. Тепер вона вірила, що потрапила до справжньої ворожки, а моторошна обстановка лише посилювала страх.

— Подруга в тебе галаслива. Не втомлює? — спитала господиня, вказуючи на дубове крісло біля круглого столу. Посеред столу стояла кришталева куля.

— Ні, — усміхнулася Оксана. — Вона хороша. Ви давно тут живете?

— Два століття з хвостиком. — Помітивши округлені очі гості, ворожка хрипко розсміялася. — Жартую. Будинок родинний, понад двісті років нашим належить. Влада змінювалася, відібрати його намагалися не раз, та так і не змогли.

— Чому?

На зміну страху несподівано прийшло відчуття затишку. Оксана й сама не розуміла, чому їй стало тут добре.

— Магія, — з усмішкою відповіла господиня.

Оксані захотілося довіритися їй, висловити те, що мучило.

— Ти сказала, я щось утратила…

— Дитину. Дівчинку. Їй зараз чотири роки.

Серце закалатало з такою силою, що Оксана почала задихатися. Ворожка підійшла й поклала долоню їй на голову.

— Заплющ очі. Побачиш сама.

Оксана послухалася. Першою з’явилася вивіска: «Дитячий будинок». Потім — світла спальня з безліччю ліжок. На одному сиділа білява кучерява дівчинка, притискала плюшевого ведмедя без лапи й плакала.

— Хто це?.. Що це?.. — Оксана розплющила очі й заридала.

— Олена. Твоя донька жива. Хочеш дізнатися, як опинилася там?

— Так.

— Твій чоловік із коханкою прирекли її на таке життя. Твою ворогиню звати Галина, живе вона поруч із вами. А чоловік твій дав їй інше ім’я — Милашка.

Долоня знову торкнулася голови Оксани.

— Заплющ очі, — звеліла ворожка.

Тепер перед Оксаною була жінка, що стояла спиною біля вікна. Поруч із нею — Віктор, усе в тому самому костюмі, в якому поїхав на зустріч однокласників. Біля порога виднілася його валіза.

— Я з нього душу витрясу! Його Милашку на шматки розірву! — схопилася Оксана, блискаючи очима. — Моя дівчинка… Мені треба забрати доньку!

Її трусило; упоратися з люттю вона не могла. Ворожка простягнула срібний келих, над яким здіймалася пара.

— Випий.

— Що тут?

— Не бійся, пий. Це вбереже тебе від дурниць, яких ти зараз можеш наробити.

Рідина була терпкою, схожою на черемховий сік. Оксана випила — і майже відразу відчула полегшення. У голові прояснилося…