Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

Від того, що її розуміли, стало легше. Вечір вони провели в кафе: слухали живу музику, пили гарячий шоколад і говорили по душах. Перед від’їздом Оксана домовилася з Андрієм про нову зустріч.

Їдучи додому, вона озирнулася. Він досі стояв, дивився їй услід. Від його доброго, простого погляду стало так тепло, що захотілося співати.

Дитячу пісеньку, з якою Оксана повернулася додому, урвав голос Віктора. Він зустрів її докорами:

— Де ти пропадала? Чому на дзвінки не відповідаєш? Я голодний сиджу. І сорочку ти мені не попрасувала.

— Сам попрасуєш, руки маєш, — сухо відказала Оксана. — Няньчитися з тобою я не зобов’язана. Холодильник повний, можеш приготувати собі вечерю. Не хочеш — замов. Грошей тобі вистачає, на відміну від мене: я ще кредит за машину виплачую.

— Що?! — Віктор витріщився на дружину. Від неї, завжди такої слухняної, він подібної відповіді не чекав.

— Усе, я пішла спати. Хочу виспатися. Не нудьгуй, любчику.

Оксана сама здивувалася, що наважилася це сказати. А потім із задоволенням прислухалася до того, як Віктор крекче й лається у вітальні, орудуючи праскою над власною сорочкою.

Наступний тиждень вона провела як на голках. Від Андрія все не було новин, а він уже став для неї близьким другом. Іра телефонувала по кілька разів на день, не витримуючи очікування:

— Ну що, Андрій щось з’ясував?

Почувши, що поки нічого, вона починала плакати. Замість того щоб шукати в подруги розради, Оксана втішала її сама. Вона розуміла: Іра вагітна, стримуватися їй важко, особливо коли йдеться про дитину. Заради неї та малюка Оксана терпляче стримувала власну тривогу. А може, їй допомагав Андрій: за цей тиждень він уже двічі надсилав на роботу квіти й цукерки.

У суботу Віктор знову послався на справи в офісі й поїхав до Милочки. Невдовзі зателефонував Андрій.

— Привіт, Оксано. Маю що тобі повідомити. Спускайся, я біля твого під’їзду. Треба поговорити.

— Вийшло? — тільки й змогла запитати вона. Від тривоги, що накопичилася за ці дні, її трусило.

— Так.

Оксана пташкою заметалася квартирою: поправила й без того доглянуте волосся, вдягла найкращий костюм, сережки, які подарувала собі на минулий день народження. Та відразу зрозуміла, як мало зараз важать дороге вбрання й прикраси. Знявши їх, вона перевдяглася в джинси й водолазку.

— От тепер добре, — сказала вона своєму відображенню, квапливо взула кросівки й збігла сходами.

— Уже? — здивувався Андрій. — А я налаштувався чекати цілу годину.

— Стільки я сама не витримала б. Кажи швидше.

— Краще від’їдемо туди, де тихо й нам ніхто не завадить.

Вона погодилася. Андрій довіз її до озера, зупинив машину, й вони вийшли на піщаний берег. Лише вітер шелестів гіллям розлогої верби; більше ніщо не порушувало тиші.

— Твоя донька знайшлася, Оксано, — продовжив Андрій. — І звати її справді Оленою. Вона в дитячому будинку, у тому місті, де раніше жив Віктор.

— Але ж мені сказали, що вона померла! Хто відправив її туди? Андрію, скажи! — Вона вчепилася в його рукав.

Він обійняв її за плечі.

— Тримайся, моя люба. Від того, що зараз почуєш, кров у жилах закипить. Тільки спершу дай слово: робитимеш так, як я скажу.

— Даю, — прошепотіла Оксана, тремтячи від нетерпіння. Її обличчям уже текли сльози.

— У медичних записах зазначено, що кесарів розтин тобі зробили, поки ти була непритомна. Про це ти й сама знаєш. Але чи знаєш, хто асистував хірургові як медсестра?

— Хто?

— Галина Степанівна Гребінь. Тобі знайоме це ім’я?

— Ні.

— Саме вона оголосила твою дівчинку мертвою. Потім понесла її на обробку.

— Як таке можливо? Вона ж була жива!

— Жива. Я розшукав іншу медсестру, яка чергувала того дня, і розпитав її. Після довгих пологів дівчинка важко дихала. Ще була невелика проблема з ніжкою — вивих.

— А мене попереджали, що моя дитина не зможе ходити…

— Лікарі помилилися, — сказав Андрій. — Галина підмінила твою живу доньку мертвою дівчинкою, яку народила безпритульна жінка. Та потім утекла з пологового будинку, залишивши дитину, нібито свою. А твою маленьку записали під чужими ім’ям і прізвищем, відправили спочатку в будинок маляти, потім у дитячий будинок. У день підміни Галина Гребінь звільнилася з лікарні.

— Бідна моя дівчинка… Я сьогодні ж заберу її, — Оксана насилу стримувала ридання…