Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

— Вікторе, це ваша дружина? — запитала жінка й звернулася до Оксани: — Галина. Рада знайомству. Гарний у вас смак, Оксано.

— Дякую. Підете з нами кави пити?

— Нам ще попрацювати треба, — втрутився чоловік із вимушеною усмішкою. — А ти йди до колег, поспілкуйся.

— Гаразд, — насилу вимовила Оксана й вийшла.

Від знайомства лишився неспокій, причини якого вона не могла вловити. Чи то цей погляд, наче Галина заздалегідь її знала, чи то дивна похвала. Що саме схвалила замовниця — і чому Віктор при цьому залився рум’янцем, — Оксана не розуміла.

У приймальні Юля виструнчилася й стояла ні жива ні мертва.

— Що з тобою, Юлю?

— Усе вже на столі. Решта зараз підійдуть, — відповіла секретарка, відводячи очі.

Колеги, що зібралися, теж спочатку трималися скуто. За кавою Оксана докладно розповіла про падіння в метро, і поступово напруження минуло: з нею знову розмовляли як раніше.

Дорогою додому вона перебирала в пам’яті весь візит. Нічого явно дивного начебто не сталося. Та ні поведінки Віктора, ні розгубленості Юлі й решти працівників пояснити вона так і не змогла.

Наступні пів року минули по лікарнях. Вагітність давалася важко, лікарі й далі лякали її тим, що малюк народиться хворим. До його появи Оксана готувалася без участі чоловіка: хатні клопоти він залишив їй. А потім заговорив про таке, чого вона від нього не сподівалася.

— Подумала б ти, чи потрібен нам інвалід, — сказав Віктор. — Залишимо в пологовому, там фахівці, вони подбають. А ми потім іншого народимо.

Оксана зблідла. Він зраджував і її, і їхню ще не народжену дитину.

— Як у тебе язик повертається казати таке матері? Це наш малюк! Хіба він винен, що ніжки не ходитимуть? Ніякого іншого мені не треба!

— Теж мені мати, — пирхнув Віктор. — Навіть не з’ясувала, кого чекаєш. Он візочок зелений притягла.

— Я сама просила лікаря не казати, хлопчик там чи дівчинка. Хочу дізнатися при народженні. І від своєї дитини не відмовлюся. Нізащо, чуєш?

Тремтячи від обурення, Оксана схопилася за живіт — ніби затуляла собою малюка. Вікторові стало ясно: умовляння відмовитися від дитини з імовірною інвалідністю ні до чого не приведуть.

— Та зрозумів я. Лише запропонував, — він розвів руками. — Може, ти сама про це думаєш, та сказати боїшся.

— Нічого я не боюся. Хочеш — розлучайся. І йди геть, — відрубала вона.

Такої твердості він не сподівався й одразу відступив.

— Вибач. Дурницю бовкнув. Я завтра колисочку куплю.

Оксана нічого не відповіла й пішла до спальні, ображена. Довіряти чоловікові, як раніше, більше не виходило, а як із цим жити, вона не знала.

Заспокоїтися допомогла маленька біла колисочка: біля узголів’я був янгол. Побачивши її, Оксана знову змогла думати про приготування до народження довгоочікуваного малюка.

Наступного дня почалися стрімкі пологи. Віктора, як на зло, вдома не виявилося.

— Вікторе, я, здається, народжую! — кричала вона в телефон, задихаючись від болю. — Швидку викликала, але її все немає. Допоможи!

— І що я зроблю? За тебе народжуватиму? Ти доросла жінка, Оксано. Таксі виклич і їдь. У мене нарада, — роздратовано кинув він і від’єднався.

Допомоги чекати було нізвідки. Насилу замовивши машину, Оксана дісталася до ліфта з рюкзаком необхідних речей. Тут її скрутило ще дужче, перейми почастішали.

— Мамочки… — злякано видихнула вона, навалюючись на стіну.

У відчинені двері вона ввійшла абияк, уже тягнучи рюкзак по підлозі. Літня сусідка, що їхала в ліфті, підхопила її під руку й підняла поклажу, яка впала.

— Рідна моя, давай допоможу! Швидку б тобі викликати!

— Уже… викликала, — вимовила Оксана. Біль ненадовго відступив.

Сусідка довела її до лавки, сіла поруч і взялася гладити по спині.

— Потерпи, люба. Я чотирьох народила, впоралася ж. Чоловік у тебе є?

Оксана кивнула, а старенька похитала головою. Невдовзі під’їхав таксист і допоміг їй влаштуватися в машині.

— За швидку не переживай, сама зателефоную, виклик скасую, — запевнила сусідка. — Не лякайся, дитинко. Роби, що лікарі скажуть.

Шосе таксі їхало швидко, але Оксана не бачила дороги. Її накрила нова хвиля болю; вона захлиналася криком, намагаючись стриматися, щоб іще дужче не налякати й без того знервованого водія…