Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

На повороті машина різко загальмувала. До опущеного скла підійшов поліцейський.

— Швидкість перевищуємо? Куди поспішаєте? Документи пред’явіть.

— Народжувати поспішаємо, капітане, — нервово озвався водій.

Оксана закричала від болю, немов підтверджуючи його пояснення.

— Зрозуміло. Їдьте за мною, — миттєво вирішив капітан.

До пологового вони дісталися під звуки поліцейської сирени. До холу клініки, де Оксана стояла на обліку, її вели вже обоє — таксист і капітан.

— Дякую вам… — вимовила вона.

— Допоможіть, жінка народжує! — гукнув поліцейський.

— Тут усі народжують, татусю. Не хвилюйтеся, — відповіла медсестра, садовлячи Оксану в крісло.

Капітан почервонів. Таксист реготнув, але пояснювати нічого не став.

— Хай вам щастить! — побажали чоловіки Оксані й поквапилися надвір, почувши крик іще однієї породіллі, що прибула.

Уже надворі водій зняв кепку й витер із чола піт.

— Краще вже цілодобово в шахті працювати, ніж таке пережити.

— Це точно, — погодився капітан.

— Треба дружині квітів купити. У мене ж двоє дітей.

— А в мене троє хлопчаків, — озвався таксист. — Де б тут квітковий кіоск знайти?

Поки її помічники розмірковували про життя, Оксана готувалася дати початок новому. Та раптом сили почали полишати її: непомірна слабкість охопила її, немов хтось огортав каламутною вуаллю й позбавляв змоги опиратися.

— Оксано, отямтеся!

Голос долинав наче крізь вату. Відгукнутися вона не могла.

— Ми її втрачаємо! Хірурга сюди!

До тями Оксана прийшла через два дні, у реанімації. Біля ліжка сиділа Іра — бліда, стривожена, без звичного бездоганного макіяжу. Вона явно плакала й навіть змарніла. У голові в Оксани ніби стояв туман: як вона сюди потрапила, згадати не вдавалося. Першою була думка, що лихо сталося з подругою. За десять років вона вперше бачила Іру ненафарбованою, у спортивному костюмі, наче схопленому похапцем.

— Ти чого така… звичайна? Сталося щось? І я де?

Її голос шелестів, мов сухе листя на вітрі.

— Отямилася, Господи, дякую! Дівчинко моя, як же я рада! Як ти почуваєшся? — Іра схопилася й підбігла до ліжка.

— Не розумію поки. Геть слабка. І наче щось забула… Чи загубила.

Подруга завмерла й зблідла ще дужче. Губи її затремтіли: вона ледве стримувала сльози.

— Що таке? Скажи.

Оксана вже відчувала біду.

— А ти пам’ятаєш, як опинилася тут? — обережно запитала Іра.

Оксана спробувала пригадати хоч щось. І раптом побачила обличчя таксиста, почула його: «Народжувати поспішаємо!» Усвідомлення того, що вона стала матір’ю, накрило її ударною хвилею. Серце закалатало.

— Дитина де?

Іра мовчала, стоячи соляним стовпом.

— Іро, відповідай!

Подруга присіла на ліжко, взяла її за руку.

— Люба, іноді все складається зовсім не так, як ми чекаємо. Дитина народилася мертвою. З тяжкими вадами, не вижила б… Дівчинка в тебе була.

— Покажи мені її. Я хочу побачити!

Затуливши обличчя долонями, Оксана заплакала.

— Уже не можна, рідна. Її поховали. Не знаю, як вони тут усе роблять, але крихітки тут більше немає. Як же мені шкода, серце розривається…

Іра обійняла подругу дитинства й теж розридалася. Скільки вони так просиділи, невідомо. Їх не турбували: лише одного разу молоденька медсестра тихо зайшла й залишила їжу. Ірі насилу вдалося вмовити Оксану з’їсти хоч трохи.

Того вечора Віктор не з’явився, але Оксана про нього й не думала. Для інших почуттів у ній не залишалося місця — усе заполонило горе. Тільки Іра, яка знала її краще за всіх, допомагала їй вибратися з моря сліз.

По Іру двічі приїжджав чоловік. Вадим, відомий бізнесмен, із яким рахувалися в місті, хотів відвезти її додому. Обидва рази його розпещена дружина відмовилася залишати подругу. Цим вона остаточно підкорила його серце.

Через тиждень по Оксану приїхав Віктор. Медпрацівники проводжали його несхвальними поглядами.

— Чоловік — самі сльози, — сказала літня санітарка черговій медсестрі. — За весь час двічі зайшов. До тієї красуні її чоловік і то частіше приїжджав.

— І не кажи, Аркадіївно. Яка ж черства людина: доньку втратив — а йому хоч би що, — медсестра похитала головою. — А вона вся від горя почорніла. Шкода жінку.

— Дай їй Боже ще дитинку, — зітхнула санітарка.

— Не буде, — сумно відповіла медсестра. — Лікар сказав їй: більше народити не зможе.

— Та що ти! — Аркадіївна сплеснула руками. — От біда… Хтось народжує й кидає, а кому хоч би одне виносити — та не судилося. Ох, біда…